Вона щось пробурмотіла.
— Що?
— Жереб’я. Жереб’я. Мій коханий…
Коли вона відвернулася, я збагнув, що це було пестливе Арнольдове прізвисько, якого я ніколи не чув від неї за всі роки, що знав їх. Арнольдове таємне ім’я. Вона відвернулася від мене й пішла до їдальні, а там, судячи зі звуку, впала на підлогу чи на стілець. Я чув, що вона знову залементувала, стала коротко скрикувати, потім видавати тремтливе «фа… фа… фа…», потім знову скрикувати. Я повернувся до вітальні, щоб подивитися, чи не ворушиться Арнольд. Майже боявся побачити, як він звинувачувально розплющує очі та звивається від болю, який Рейчел не могла знести. Він не ворушився. Його поза здавалася непохитною, як у статуї. Він уже був не схожий на себе самого: його гримаса абсолютного незнайомця, китайця, передавала якісь дивні та незрозумілі емоції. Його гострий ніс почервонів від крові, й у вусі теж була крихітна калюжа крові. Білки очей блищали, гарчали від болю вуста. Відвертаючись від Баффіна, я помітив його маленькі стопи, які вважав такими характерними для нього і які мене так дратували. Затягнуті в бездоганно блискучі черевики, вони охайно лежали вкупочці, наче розраджуючи одна одну. Рушивши до дверей, я помітив усюди дрібні бризки крові: на стільцях, на стіні, на камінному кахлі; тут він кружляв під час якоїсь неймовірної сцени на іншому кінці світу; я побачив на килимі ледь помітні криваві відбитки ніг — його, Рейчел і моїх.
Я підійшов до телефона в передпокої. Ридання Рейчел стихли до майже нечутного голосіння. Я набрав 999, з’єднався з лікарнею, повідомив, що стався жахливий нещасний випадок, і викликав швидку. «Чоловік зазнав травми голови. Здається, тріснув череп. Так». Потім, трохи повагавшись, я зателефонував до поліції та повторив свої слова. Я так боявся поліції, що не міг учинити інакше. Рейчел мала рацію: нічого не можна приховувати, краще негайно зізнатися; немає нічого гіршого за страх «викриття». Не було сенсу казати, наче Арнольд упав зі сходів. Рейчел у такому стані не могла б вивчити жодної легенди. Вона б усе одно вибовкала правду.
Я пішов до їдальні та подивився на неї. Рейчел сиділа на підлозі, широко роззявивши рота й стискаючи руками обличчя. Її рот був схожий на круглу «О», вона втратила людиноподібний вигляд, обличчя без рис набуло приреченого виразу, плоть висохла й посинішала, як у мешканців підземелля.
— Рейчел, не переймайся. Вони вже ідуть.
— Жереб’я. Жереб’я. Жереб’я.
Я вийшов із кімнати, зупинився на сходах і почув, як повторюю «ох-ох-ох-ох…», але не міг зупинитися.
Першою приїхала поліція. Я пустив їх у дім і показав затильну кімнату. Крізь відчинені вхідні двері я бачив залиту сонцем вулицю, автівки, що під’їжджали до будинку, швидку. Почув, як хтось сказав: «Він мертвий».
— Що сталося?
— Запитайте в місіс Баффін. Вона там, усередині.
— А ви хто?
Заходили люди в чорному, а потім у білому. Двері до їдальні зачинили.
Я пояснював, хто такий Арнольд, хто я такий, як я опинився тут.
— Череп тріснув, як яєчна шкаралупа.
За зачиненими дверима кричала Рейчел.
— Будь ласка, ходімо з нами.
Я сів до автомобіля між двома поліціянтами. Знову взявся пояснювати. Я сказав:
— Гадаю, він ударив її. Це був нещасний випадок. Це не було вбивство.
У поліційному відділку, сидячи в невеличкій кімнатці з кількома чоловіками, я знову розповів, хто я такий.
— Чому ви це скоїли?
— Що скоїв?
— Чому ви вбили Арнольда Баффіна?
— Я не вбивав Арнольда Баффіна.
— Чим ви його вдарили?
— Я не бив його.
— Чому ви це скоїли? Чому ви це скоїли? Чому ви вбили його?
— Я не вбивав його.
— Чому ви це скоїли?
Післямова Бредлі Пірсона
Мистецтво швидко вчить нас, що людське створіння насправді мало на чому розуміється. За кілька сантиметрів від звичного нам світу існують інші, абсолютно чужі світи. Коли обставини жорстоко жбурляють нас із одного світу до іншого, природа зазвичай зцілює забуттям. Але, якщо після роздумів ти обачно спробуєш за допомогою слів звести мости між світами чи відкрити до них перспективи, одразу дізнаєшся, що наша спроможність описувати й поєднувати дуже незначна. Мистецтво — один із видів штучної пам’яті, а біль, який супроводжує будь-який серйозний витвір мистецтва, народжується з розуміння цієї штучності. Більшість митців — лише другорядні співці свого малесенького світу, які мають лише один голос і можуть заспівати лише одну пісню.
Так склалося, що мені за кілька годин довелося перетворитися на іншу людину, людину, яка оселилася в мені. Я не маю на увазі ту нікчемну потвору, вигадану газетами. На суді я мав жалюгідний вигляд і на деякий час став найнепопулярнішою особою в Англії. «Письменник через заздрощі вбиває свого друга», «Обурення успіхом стало причиною розбрату між письменниками» тощо. Уся ця вульгарщина минула повз мене чи радше перетворилася в моїй свідомості на довші та знаменніші тіні. Здавалося, наче я пройшов крізь скло й опинився на картині Гойї[129]. Я навіть зовні став інакший: старий, гротескний чоловік із гачкуватим носом. Одна газета назвала мене «старим запеклим невдахою». Я ледве впізнавав себе на фотографіях. А мені доводилося жити всередині цієї нової істоти, яку зляпали нашвидкуруч та натягли на мене, мов жахливу віслючу голову на картині Гойї[130].
130
Ідеться про «Капрічос» — серію офортів Франсіско Гойї, які є сатирою на політичні, соціальні та релігійні порядки. На кількох із них люди зображені з головою віслюка.