Уранці телефонував Гартборн. Він не знав, що я збираюся в дорогу, і запропонував зустрітися за ланчем. Ми давно звикли обідати разом, ще з часів, коли працювали в одному бюро, і дотримувалися цієї звички навіть після мого виходу на пенсію. На той момент я ще не вирішив остаточно, чи варто відкласти від’їзд, щоб у неділю зміцнити своє примирення з Баффінами. Я ухильно відповів колезі, що ще зателефоную йому, але насправді його дзвінок підштовхнув мене та змусив вирішити. Я постановив, що поїду. Якщо залишуся до неділі, вир бездіяльного буденного лондонського життя, символом посередності якого й був бідолашний Гартборн, знову затягне мене. А я прагнув покласти цьому край — розслабленій банальності животіння без жодної мети. Мене навіть трохи збентежило, що я так неохоче прощався з власного маленькою квартиркою. Здавалося, наче мене щось лякає. Поки я переставляв порцеляну й витирав із неї пилюку носовичком, мене протинали судоми пророчої ностальгії й переслідували нав’язливі видіння, у яких злодії вдиралися до будинку й паплюжили моє майно. Минулої ночі мені наснився страшний сон, і після нього я заховав кілька найцінніших предметів, тому й мусив тепер усе переставити. Від безглуздої думки, що вони мовчки стоятимуть тут насторожі, поки мене не буде, на очах забриніли сльози. Розсердившись на себе самого, я вирішив поїхати того ж ранку, сівши на поїзд, який від’їжджав раніше, ніж я запланував учора.
Ну що ж, настав час вирушати в дорогу. Кілька останніх місяців я часом нудьгував, часом упадав у відчай, намагався впоратися з незрозумілим творінням, яке іноді здавалося nouvelle[17], а відтак — величезним романом, герой якого — не надто відрізняючись від мене — посеред примарних подій віддавався низці роздумів про мистецтво й життя. Біда була в тому, що темної пишноти, відсутність якої в Арнольдових творах я оплакував, тут теж не було. Мені не вдавалося запалити вогонь та переплавити людей і думки в щось цілісне. Хотілося викласти свої міркування так, щоб їх можна було назвати моєю філософією. І водночас хотілося втілити все в історії, можливо, в алегорії, у чомусь так само гнучкому й міцному, як моя викувана із заліза трояндова гірлянда. Але не вдавалося. Описувані мною люди були лише тінями, а їхні думки — сентенціями. Однак, як усі митці, я відчував наближення осяяння. Я був переконаний, що варто поїхати геть й усамітнитися, втекти від товариства нудьги й невдач, винагорода не змусить на себе чекати. Ось у такому настрої я вирішив податися геть, залишити свій улюблений притулок і поїхати до сільської місцевості, де ніколи не був і де на мене вже чекав котедж, якого я ніколи не бачив.