— О Господи. Ти розумієш, що Прісцилла несповна розуму?
— Якщо й так, то це сталося через тебе.
— Прошу. Я більше не можу їй допомогти. Якби міг, допомагав би. Чесно кажучи, я жив у пеклі. Урешті-решт, вона сама втекла.
— Це ти її вижив. — Я побачив на камінній полиці Прісциллину маленьку мармурову статуетку, схожу на Афродіту. Мене охопило жалісливе співчуття до сестри. Їй хочеться мати навколо себе ці дрібнички, вони могли б заспокоїти її. Більше в неї майже нічого не залишилося.
— Не надто весело жити під одним дахом із літньою істеричкою. Я намагався. А вона лютувала. І перестала прибирати. Тут усе мало такий вигляд, наче після катастрофи.
— Не маю бажання вести з тобою дискусії. Мені потрібні її речі.
— Усе коштовне лежить у банку. Я боявся, що Прісцилла винесе звідси все. Вона може забрати свій одяг, але, заради Бога, не намовляй її прийти за ним самій. Насправді я радітиму, коли в будинку не залишиться більше її лахміття. Але решту я вважаю sub judice[26].
— Її прикраси належать їй.
— Ні, не належать. Вона купувала їх із грошей на господарські витрати. Я недоїдав, щоб вона могла отримати свої брязкальця. Звичайно, зі мною вона не радилася. Але, Господи, тепер я ставитимусь до них як до інвестицій, моїх інвестицій. А ще той клятий палантин. Гаразд, не починай горлати, я буду справедливим із Прісциллою, призначу їй якусь суму на утримання, але не збираюся робити їй коштовних подарунків. Спочатку я хочу дізнатися, на якому світі перебуваю в плані фінансів. Вона не може просто захáпати все найцінніше. Вона забралася звідси за власним бажанням і мусить бути послідовною.
Я був такий розлючений і принижений, що не міг зв’язати докупи двох слів.
— Ти свідомо вижив її. Вона стверджує, що ти намагався її отруїти…
— Я лише пересолив тушковане м’ясо й поклав забагато гірчиці. На смак, мабуть, було жахливо. Я сидів і дивився, як вона намагається це з’їсти. Видовище просто пекельне. Ти навіть уявити не можеш. Бачу, ти прихопив дві валізи. Винесу тобі дещо з її одягу.
— Ти зняв усі гроші з вашого спільного рахунку…
— Ну, це були мої гроші, чи не так? Хіба хтось із нас мав іще якесь джерело прибутку? А вона й далі висмоктує їх, купуючи одяг і не кажучи мені жодного слова. Вона геть схибила на цих ганчірках. Ціла кімната нагорі завалена ними, їх не вдягнули жодного разу! Прісцилла просто кидала мої гроші на вітер. Будь ласка, не сварімося. Зрештою, ти чоловік і можеш зрозуміти, а не лементувати із цього приводу. Вона божевільна, розчарована життям жінка і люта як чорт. Ми обоє хотіли дитину. Прісцилла обдурила мене й одружила на собі. Я погодився лише тому, що хотів дитину.
— Що ти верзеш? Ти наполягав на аборті.
— Це вона хотіла зробити аборт, а я й сам не знав, чого хочу. А коли дитини не стало, жахливо цим переймався. Прісцилла сказала, що вона знову вагітна. Це придумала ваша матінка. Але то була брехня. Я побрався з нею, бо не пережив би втрати ще однієї дитини. А виявилося, що ніякої вагітності й не було.
— О Господи! — Я підійшов до каміна й узяв до рук мармурову статуетку.
— Постав, будь ласка, на місце, — сказав Роджер. — Тут тобі не антикварна крамниця.
Коли я виконав його наказ і вийшов до передпокою, у дверях з’явилася чарівна дівчина. Вона була вбрана в полотняну рожево-лілову куртку та білі слакси, її темно-каштанове волосся розкуйовдилося й золотаво мерехтіло, та й загалом вона мала такий безтурботний вигляд, наче перебувала на яхті. Її обличчя світилося якимсь піднесеним внутрішнім сяйвом, яке було не просто ознакою доброго здоров’я й засмаги. На вигляд їй було близько двадцяти. У руках вона тримала торбинку з покупками й поставила її просто на підлогу біля дверей.
Я почувався дуже збентеженим. Невже в нього таки була дитина? Оця дівуля?
Роджер скочив на рівні й кинувся до неї, обличчя його пом’якшало й теж засяяло, очі, широко розплющившись, здавалися більшими й променилися теплом. Він поцілував дівчину в губи, а потім притримав на мить у руках, роздивляючись її, усміхаючись і дивуючись. Відтак коротко захоплено кинув: «Ох!» — і повернувся до мене.
— Це — Меріголд, моя коханка.
— Тобі не знадобилося багато часу, щоб знайти її.
— Люба, це Прісциллин брат. Краще розповісти йому все, чи не так, дорогенька?
— Звісно, коханий, — серйозно погодилася дівчина, відкидаючи з лоба волосся й притулившись до Роджера. — Нам варто розповісти йому все. — У неї був ледь помітний акцент мешканки Вест-Кантрі[27], і тепер я помітив, що їй більше двадцяти років.