— Не думаю, що їй уже відомо, що таке кохання. Вона вважає себе якоюсь особливою й починає розуміти, що насправді не має видатних талантів.
— Скидається на звичні людські обставини.
— Вона така сама розбещена, як усі вони тепер, усе робиться тільки для неї, моє покоління не знало такого ставлення до себе. Вони так бояться бути звичайними. Їй хотілося б утекти з галасливими циганами чи ще чогось такого. А так її життя нудне. Арнольд розчарований нею, і Джуліан це відчуває.
— Бідна дитина.
— Та з нею все гаразд, їй пощастило. До того ж, як ви самі сказали, це людські обставини. Гаразд, на добраніч, Бредлі. Я знаю, що ви вже хочете спекатися мене.
— Ні-ні…
— Я не маю на увазі в поганому сенсі! Ви такий сором’язливий. Мені це подобається. Поцілуйте мене.
Я швидко, але дуже пристрасно поцілував її в темряві під деревом.
— Можливо, я напишу вам, — сказала Рейчел.
— Так і вчиніть.
— Не турбуйтеся. Немає через що турбуватися.
Рейчел якось дивно захихотіла та зникла в темряві.
Я помітив, як скажено гупає серце. Сам не міг зрозуміти, сталося щось надзвичайно важливе чи ні. Я вирішив, що довідаюся завтра. А тепер робити було нічого, хіба відпочити зі згадкою про нещодавній досвід. Я досі, мов аромат парфумів, відчував присутність Рейчел. Але в моїй уяві надзвичайно чітко постав Арнольд, який наче дивився на мене з іншого краю яскраво освітленого коридору. Хай там що тільки-но сталося, Арнольда це теж стосувалося.
Тоді я знову помітив кулю. Вона повільно пливла в небі над дахами будинків, трохи попереду мене. Куля рухалася значно нижче, ніж раніше, і помітно знижувалася. Ліхтарі ввімкнулися й марно кидали локалізоване світло під майже стемнілим небом, у якому важко було роздивитися блідий предмет. Вулицею йшло ще кілька людей, але, схоже, крім мене, ніхто не помітив дивної мандрівниці. Я пришвидшив крок, намагаючись розрахувати напрямок її руху. У нижніх кімнатах приміських вілл займалися прямокутники світла. Незапнута завіса подекуди демонструвала позбавлені смаку інтер’єри пастельних кольорів, а іноді — блакитне мерехтіння телевізора. А вгорі, над охайними силуетами дахів і пишними обрисами дерев, у темно-синьому небі пливла вперед ледь помітна куля, тягнучи за собою тепер уже невидимий хвіст. Я щодуху побіг.
Повернув до якоїсь бічної малолюдної вулички зі скромнішими будинками. Тепер я випереджав кулю, яка, хоча й пливла повільно, знижувалася дуже швидко. Я дивився, як вона наближається до мене, наче мандрівний місяць, загадкова, невидима для всіх, окрім мене, як знамення якоїсь могутньої, але ще не осяжної долі. Я хотів упіймати її. Про те, що робитиму з нею, коли впіймаю, я поки не думав. Мене більше цікавило, що вона робитиме зі мною. Я йшов уздовж дороги, відчуваючи тілом напрямок руху кулі та швидкість її зниження.
На мить вона заховалася за деревами. А потім раптом налетів короткочасний вітерець і помчав її на інший бік вулиці, де куля й далі рухалася в ліхтарному світлі. На секунду чи дві вона з’явилася переді мною, велетенська й жовта, божевільно розмахуючи хвостом з підвішених бантиків. Я навіть побачив шворку й кинувся до неї. Щось ніжно торкнулося мого обличчя. Я знову і знову хапав повітря в себе над головою, засліплений світлом ліхтарів. А потім куля зникла. Розчинилася, упала до віддаленого лабіринту приміських садів. Ще якийсь час я потинявся туди-сюди вузькими схрещеними вуличками, але більше не помітив мандрівного знамення.
На станції метро я побачив Арнольда, який, таємниче всміхаючись сам до себе, минав турнікет. Я перейшов на інший бік, і він мене не зауважив. Коли я дістався додому, перед дверима на мене чекав Френсіс Марло. Я здивував його, запросивши ввійти. Про те, що між нами сталося, я розповім пізніше.
Одна з багатьох відмінностей, любий друже, між життям і мистецтвом полягає в тому, що в мистецтві люди ніколи не втрачають гідності, а в житті — частенько. Однак життя, безумовно, невпинно та зворушливо намагається досягти в цій царині, та й в інших, рівня мистецтва. Гостре занепокоєння власною гідністю, відчуття форми, відчуття стилю провокують більше ницих учинків, ніж можна сподіватися, аналізуючи ймовірні гріхи. Порядний чоловік частенько видається неотесою лише тому, що не користується незліченною кількістю маленьких підступних шансів продемонструвати себе у вигідному світлі. Віддаючи перевагу істині, а не формі, він не прикрашає повсякчас фасад своєї зовнішності.
Пристойний порядний чоловік (яким я не є) ніяково втік би від Рейчел ще до того, як щось «сталося». Звичайно, я не хотів «ображати» її. Але більше я переймався можливістю викроїти із себе досконалого чоловіка. Я й раніше замислювався над тим, щоб поцілувати її, навіть значно частіше, ніж думатиму про це потім. Ось так усе починається й відбувається. Серйозний поцілунок може змінити світ, не варто дозволяти йому відбутися лише через те, що без нього картина втратить свою цілісність. Мóлоді, поза всілякими сумнівами, така ідея здасться надзвичайно пуританською й недоладною. Але саме через свій юний вік вони не розуміють, що кожна подія має наслідки. (Ця подія теж мала свої наслідки, і деякі з них були геть неочікуваними.) Не існує запасних, стиснених, не занесених до реєстру моментів, у які можна поводитися «абияк» і сподіватися, що потім розпочнеш жити далі з тієї ж точки, у якій зупинився. Нечестивці вважають час позбавленим безперервності, нечестивці обдурюють своє природне відчуття причинності. Добропорядні люди вважають буття суцільним щільним хитросплетінням крихітних взаємозв’язків. Моя найменша примха може змінити майбутнє. Через те що я викурю цигарку, посміхаючись якимсь непристойним думкам, хтось може померти в муках. Я поцілував Рейчел, сховався від Арнольда й надудлився із Френсісом. До того ж я кардинально змінив «спосіб життя», і це призвело до тривалих і несподіваних наслідків. Зрозуміло, друже, що я не можу — чи міг би я? — сповна шкодувати про те, що сталося. Але минуле варто оцінювати справедливо, хай би які дива породили твої помилки завдяки незбагненному милосердю. О felix culpa[30] не виправдає нічого.