Тягар усіх цих непередбачуваних заходів так роздратував мене, поки я обдумував їх, що хотілося кричати. Моє бажання поїхати з міста й писати сягнуло своєї критичної точки. Я почувався, як часом, на щастя, трапляється з митцями, «покликаним». Я більше не був собі господарем. Те, чому я так довго служив із такою взірцевою сумирністю й безкорисливістю, збиралося віддячити мені. Нарешті всередині мене народжувалася видатна книжка. І це була невідкладна, сповнена благоговіння справа. Я потребував темряви, чистоти й самотності. Я не міг витрачати час на дрібниці, на несерйозні плани, на ad hoc рятівні операції та набридливі зустрічі. Але насамперед слід було визволити Прісциллу від Крістіан, адже моя колишня дружина сама сказала, що вважає мою сестру заручницею. Чи вдасться мені це зробити без суперечок? Чи доведеться мені звернутися по допомогу до Рейчел і врешті-решт скаламутити всю воду?
Я пустив Френсіса до свого помешкання через те, що Рейчел поцілувала мене. На тому етапі всередині розтеклася всепереможна впевненість, що сповнювала мене відчуттям власної могутності та доброзичливості. Тож я здивував Френсіса, запросивши його ввійти. До того ж я шукав товариша по чарці, мені хотілося побазікати: звісно ж, не про те, що сталося, а про геть інші речі. Коли людина володіє таємним джерелом задоволення, вона ладна говорити про що завгодно, але не про нього. А ще для мене було важливим почуватися незмірно вищим за Френсіса. Якийсь кмітливий письменник (імовірно, француз) сказав про те, що недостатньо досягти успіху; важливо, щоб інші зазнали поразки[31]. Ось чому того вечора я ставився до Френсіса люб’язно, бо він був тим, ким був, а я був собою. Ми обидва добряче приклалися до пляшки, і я задля власної втіхи дозволив йому поблазнювати, надихаючи на розмови про те, як він витягне зі своєї сестри грошики, а в цьому питанні він був справжній фіґляр. Френсіс казав: «Звичайно, Арнольд прагне знову звести вас із Крістіан». Я реготав як божевільний. Він додав: «Чому б мені не залишитися тут і не попіклуватися про Прісциллу?» Я знову розреготався. Уже минула північ, коли мені вдалося випровадити його геть.
Наступного ранку в мене боліла голова й здавалося, наче я взагалі не спав (ті, хто страждають на безсоння, добре знають, про що йдеться). Я вирішив, що мушу зателефонувати лікареві й попросити ще снодійних пігулок. Жахливе занепокоєння через Прісциллу поєднувалося із шаленим бажанням втекти геть і написати свою книжку. Крім того, я відчував ніжну вдячність Рейчел і бажання потішити себе й написати їй неоднозначного листа. Але, як виявилося, у цьому вона мене випередила. Вийшовши після сніданку (чи пак після чаю, бо я ніколи не їм у вранішні години) до передпокою, я знайшов на килимку довгастий конверт, підписаний її рукою, який, вочевидь, хтось щойно просунув під двері. Лист був такий:
Мій дорогоцінний Бредлі, будь ласка, пробачте, що так одразу взялася писати вам. (Арнольд спить. Я самотньо сиджу в салоні. Зараз перша година ночі. Десь кричить сова.) Ви так швидко побігли геть, що мені не вдалося сказати до пуття й половини з того, що хотілося. Який ви все ж таки школяр! Ви знаєте, як чарівно шарієтесь? Я вже багато років не бачила, щоб чоловік так шарівся. А ще минуло багато років, відколи я когось по-справжньому цілувала. А це був дуже важливий поцілунок, хіба не так? (Два дуже важливих поцілунки!) Мій любий, мені вже давно хотілося поцілувати вас отак. Бредлі, я хочу й потребую вашого кохання. Я не маю на увазі романчик. Я маю на увазі кохання. Учора я сказала вам, що набрехала про Арнольда того жахливого дня, коли ви бачили мене в спальні. Але це не зовсім так. Те, що я казала, — напівправда. Звичайно, я кохаю Арнольда, але й ненавиджу заразом; буває, що ти любиш когось і не можеш пробачити йому певних речей. На якусь коротку мить я була переконана, що ніколи не пробачу вам того, що ви стали свідком жахливої миті моєї поразки: дружина плаче нагорі, а чоловік знизує плечима й базікає зі своїм друзякою про «жінок». (Це і є пекло.) Але все склалося інакше. Насправді це змусило мене поцілувати вас. Тепер я мушу мати вас за союзника. Не в «битвах» проти мого чоловіка. Я не можу воювати з ним. А просто тому, що я — самотня підстаркувата жінка, а ви — давній друг, і мені хочеться обійняти вас за шию. Також дуже важливо, що ви так любите Арнольда й захоплюєтеся ним. Бредлі, ви питали мене, чи гадаю я, що Арнольд закоханий у Крістіан, і я відповіла «ні». Але, побачивши його сьогодні вночі, я подумала, що закоханий. Він сміявся й сміявся, і здавався таким щасливим. (Підозрюю, що він провів із нею цілий день.) Він весь час розмовляв про вас, але думав про неї. Не можу пояснити, як боляче мені було. Це, мій дорогий, ще одна причина, чому я потребую вас. Бредлі, ми повинні укласти альянс, що збережеться навіки. Ніщо інше не допоможе мені, лише ви допоможете. Мені доведеться жити з чоловіком і щосили миритися з його зрадами й кепською вдачею, про які не знає та в що не повірить ніхто сторонній, навіть ви; а ще миритися з моєю власною одвічною ненавистю — складовою мого кохання. Я не здатна, не можу пробачити. Того дня, коли я лежала, натягнувши простирадло на вкрите синцями лице, я уклала угоду із самим дияволом. І все одно я люблю свого чоловіка. Хай як це дивно і хіба вдасться зберегти при цьому здоровий глузд? Ви мусите допомогти мені. Ви єдиний, хто знає правду й може зрозуміти її, хоча б почасти, і я люблю вас тією особливою любов’ю, на яку ви мусите відповісти взаємністю. Між нами виник зв’язок, який неможливо зруйнувати, а ще — обітниця мовчання. Я ніколи не обмовлюся про наш «альянс» Арнольдові та знаю, що ви вчините так само. Бредлі, тепер я хочу побачити вас якнайшвидше й бачити часто. Ви мусите забрати Прісциллу від Крістіан і привезти її сюди; тоді зможете навідувати її тут, а я доглядатиму за нею. Будь ласка, зателефонуйте мені вранці. Я підкину вам цього листа дуже рано, а потім повернуся додому. Якщо Арнольд буде вдома, коли ви телефонуватимете, я відповім звичайним тоном, ви одразу все зрозумієте й зателефонуєте пізніше. Ох, Бредлі, я так сильно потребую вашого кохання, віднині й назавжди я покладаюся на вас. Люблю, люблю вас,
31
Авторство цієї фрази приписують багатьом людям. Найвірогідніше, тут мова йде про французького письменника-мораліста Франсуа де Ларошфуко.