— Я знаю. Але, хай там що, я не збираюся оприлюднювати відгук.
— Чому ні? Тато мусить дізнатися правду про себе. Кожна людина мусить.
— Так думає лише молодь.
— А ще стосовно Крістіан. Тато казав, що опікується нею заради ваших інтересів…
— Що?
— Не знаю, що він там собі думає, але я впевнена, що вам варто побачитися з ним і розпитати детальніше. А ще на вашому місці я подалася б геть, як ви й казали всім. Можливо, я зможу приїхати й навідати вас в Італії, я б залюбки. Френсіс Марло може доглянути за Прісциллою, він мені подобається. Чуєте, як ви гадаєте, Прісцилла повернеться до чоловіка? Я на її місці краще б померла, ніж так учинила.
Усе стало водночас таким зрозумілим, що важко було якось відреагувати. Молодь така безпосередня. Я відгукнувся:
— Щодо твого останнього запитання: я не знаю. І дякую тобі за роздуми, які йому передували.
— Я обожнюю, як ви говорите, у ваших словах така точність, не те що в мого батька. Він живе в якійсь рожевій імлі, де Марія, Ісус, Будда, Шива і Король-рибалка[32] кружляють довкола, вбрані, як народ із Челсі.
Це так влучно описувало Арнольдову творчість, що я засміявся.
— Дякую за твою пораду, Джуліан.
— Я вважаю вас своїм філософом.
— Дякую, що ставишся до мене, як до рівні.
Дівчина перевела на мене погляд, непевна, чи я не жартую.
— Бредлі, ми потоваришуємо, хіба не так? Станемо справжніми друзями?
— Що означала повітряна куля? — поцікавився я.
— Ох, невеличкий ексгібіціонізм.
— Я гнався за нею.
— Як мило!
— Але вона втекла.
— Я рада, що вона зникла. Ця куля багато значила для мене.
— Це було жертвоприношення якимось богам?
— Так. Як ви здогадалися?
— Містер Беллінґ подарував її тобі?
— Так, але як ви…
— Я ж твій філософ.
— Я справді любила ту кулю. Часом я думала, що відпущу її, але це було просто через нерви. Я не знала, що зможу перерізати шворку…
— Поки не побачила в садку свою матір.
— Поки не побачила в садку вас.
— Гаразд, Джуліан, тепер я мушу йти, перерізай шворку, твоя мама чекає…
— Коли ми зможемо поговорити про «Гамлета»?
— Я зателефоную.
— Не забувайте, що ви мій гуру.
Я повернувся у двір. Коли зайшов до вітальні, Рейчел кинулася до мене й пригорнула спонтанним, але добре продуманим рухом. Ми захиталися, мало не впали на її плащ, який лежав на підлозі, а потім гупнулися в «Гартборнове» крісло. Рейчел намагалася проштовхнути мене в глиб крісла, ставши своїми колінами на мої, але я тримав її перед собою, наче велику ляльку.
— Ох, Рейчел, не заплутуйте все ще більше.
— Ви ошукали мене на кілька хвилин. Хай там як, ми вже добряче встряли. Щойно дзвонила Крістіан.
— Щодо Прісцилли?
— Так, я сказала, що Прісцилла залишиться тут. Вона сказала…
— І знати не хочу.
— Бредлі, я хочу вам дещо розповісти й хочу, щоб ви це обдумали. Я виявила дещо, коли писала вам листа. Чесно кажучи, через Крістіан й Арнольда я не надто переймаюся. Я раптом відчула, що це мене більше не турбує. Розумієте, Бредлі? Знаєте, що це означає?
— Рейчел, я не хочу все ускладнювати. Мені потрібно працювати, мені потрібно побути самому, я збираюся написати книжку, ціле життя чекав, коли зможу писати…
— Ви зараз маєте такий типово бредлівський вигляд, що аж плакати хочеться. Ми вже немолоді й геть не дурні. Не буде ніяких ускладнень, крім того, яке на Арнольдовій совісті. Але тепер народився новий світ, який буде лише вашим і моїм. Завжди існуватиме місце, де ми зможемо заховатися вдвох. Я потребую любові, більше людей, яких можна любити, я потребую вас, щоб було кого любити. Звичайно, від вас я хочу взаємності, але навіть це не надто важливо, а те, що ми робимо, узагалі не має жодного значення. Можливість тримати вас за руку — це вже диво, від якого знову кипить кров. Нарешті щось відбувається, я розвиваюся, змінююся, думаю про те, що сталося вчора. Роками я була мертвою, нещасною й жахливо потайною. Думала, що буду вірною йому до кінця своїх днів — і, звісно ж, буду, звичайно, я кохаю його, навіть не сумнівайтеся. Але кохати Арнольда — це наче жити в коробці, а тепер я звільнилася із цієї пастки. Знаєте, мені здається, що ми випадково знайшли ключ до цілковитого щастя. Я підозрюю, що взагалі не можна бути щасливим, поки тобі не мине сорок. Побачите, ніякої драми в цьому немає. Не зміниться нічого, крім речей глибинних. Я назавжди залишуся Арнольдовою дружиною. А ви можете їхати, писати свою книжку на самоті й робити, що вам заманеться. Проте кожен із нас матиме ресурс, ми матимемо одне одного, одвічний зв’язок, наче релігійна клятва, він завжди оберігатиме нас, якщо ви тільки дозволите мені любити вас.
32
Король-рибалка — персонаж легенд про лицарів Круглого столу, який оберігає Святий Грааль.