Цей роман — типовий для Арнольда Баффіна твір. В анотації написано: “Баффіновій новій книжці вдається бути водночас серйозною й кумедною. Це водночас і глибоке дослідження з галузі порівняльного релігієзнавства, і історія, що заволодіє вашою уявою, наче трилер”. Чи не занадто дріб’язковими будуть мої нарікання? Те, про що йдеться в анотації, почасти правда. Ця книжка достатньо серйозна й достатньо кумедна (як і більшість романів). Вона містить туманне, неґрунтовне і, як на мене, нудне дослідження з галузі порівняльного релігієзнавства. Йому бракує гостроти справжніх роздумів, і воно навіть не претендує на науковість. (Автор плутає махаяну[34] з тгеравадою[35] і, схоже, вважає суфізм[36] формою буддизму!) Сюжет, якщо все ж пощастить дістатися до нього, досить мелодраматичний, хоча я схиляюся до думки, що його жанр не “наче трилер”, а достеменний «трилер». Той епізод, де героїня впадає в транс, аби не страждати від болю в зламаній щиколотці, і мало не топиться в переповненому водою резервуарі, — справжнісінькі пригоди в дусі “Ковбоїв та індіанців”[37]. Не дивно, що права на екранізацію книжки вже продали. Проте варто запитати себе не лише чи захоплива ця книжка, чи цікаво її читати, а ще й чи мистецтво це? А відповідь у цьому випадку та, боюся, у випадку решти oeuvre містера Баффіна — на жаль, ні.
Містер Баффін — багатослівний письменник. Він — письменник плідний. І саме ця риса є його найзапеклішим ворогом. Її так часто плутають із багатою уявою. А якщо автор сам піддасться цій омані — він приречений. Автор, який пише так легко, має володіти однією рисою, щоб стати справжнім заслуженим письменником; і риса ця — відвага: відвага знищувати, відвага чекати. Містер Баффін, судячи з його творів, не схильний ані знищувати, ані чекати. Лише геній може дозволити собі “ніколи не викреслювати ані рядка”[38], але містер Баффін не геній. Багата уява поблажлива лише до тих небагатьох, хто готовий працювати, і нерідко ця праця — відмова від усіх формулювань, які не набули щільності, у яких почуття не злилися у фьюжн, у цю очевидну ознаку мистецтва…»
І таке подібне ще двома тисячами слів. Згорнувши відгук і надписавши конверт, я відчув глибоке й досі загадкове задоволення. Принаймні мій учинок кине наші стосунки, які вже занадто давно перетворилися на стоячу воду, в безодню нової фази. Я навіть припускав, що моя ретельна оцінка твору може піти Арнольдові на користь.
Того вечора Прісцилла наче почувалася трохи ліпше. Вона проспала ціле пообіддя, а прокинувшись, захотіла їсти, проте обмежилася лише дрібкою бульйону й курчам, яке приготував Френсіс. Марло (моя думка про нього стала змінюватися) прибрав до рук керування кухнею. З прогулянки він повернувся без решти з мого фунта, але з досить правдоподібним звітом про те, на що він його витратив. Він також приніс зі свого помешкання спальний мішок і пояснив, що спатиме у вітальні. Френсіс був саме смирення та вдячність. Я старанно придушував усі сумніви щодо ризиків від його «залучення» до справи. Сам я вже вирішив, хоча ще й не сказав цього Прісциллі, що невдовзі навідаюся до «Патари», а Марло залишу за старшого. Отаке майбутнє я собі запланував. Як уписувалася в нього Рейчел, поки що було незрозуміло. Я уявляв, як писатиму їй довгі емоційні листи. Крім цього, я мав тривалу телефонну бесіду зі своїм лікарем (про себе).
Але тим часом я сидів поруч із Прісциллою та Френсісом у домашній обстановці. На годиннику близько десятої вечора, штори запнуті.
Прісцилла знову вбралася в мою піжаму, високо закасавши рукава. Френсіс приготував для неї гарячий шоколад, який вона й пила, а ми з ним частувалися хересом.
Френсіс зауважив:
— Безумовно, дитячі спогади дуже дивні. У моїх усе видається темним.
— Як кумедно, — зойкнула Прісцилла, — у моїх теж. Завжди таке освітлення, як пополудні дощового дня.
35
Тгеравада — найстаріша з буддійських шкіл, що збереглися до нашого часу. Вона будує вчення та практику на словах Будди, збережених у Палійському каноні — найстарішому з існуючих буддійських канонів. Його тексти сприймаються як автентичні в усіх відгалуженнях буддизму.
36
Суфізм — містико-аскетична течія в ісламі. Вважається, що перші суфії з’явилися на межі VIII та IX століть в Іраку та Сирії. Імовірно, під цим терміном об’єднуються різні містичні вчення, які виникали в мусульманському культурному середовищі з давніх часів і по сьогодні.
37
«Ковбої та індіанці» — американський журнал, у якому публікуються історії, подібні до вестернів.
38
Фраза, пов’язувана із Шекспіром. Легенди оповідають, що він ніколи не викреслив жодного рядка зі своїх творів.