— Те, що ви бачили сьогодні вранці…
— Ох, я не мав на увазі її.
— А кого?
— Арнольда Баффіна.
— Ви маєте на увазі, що я закохався в… Яка абсолютно непристойна дурня!
— А він закоханий у вас. Інакше навіщо йому зближуватися з Крістіан, навіщо вам зближуватися з Рейчел.
— Я не…
— Вам просто хочеться змусити іншого ревнувати. Ви обидва підсвідомо намагаєтесь перевести ваші стосунки в нову фазу. Чому вам сняться жахіття про порожні крамниці, чому ви одержимі Поштовою вежею, чому переймаєтеся запахами?..
— Це Прісциллі сняться порожні крамниці, мої крамниці захаращені…
— Ось бачите!
— І кожен чоловік у Лондоні одержимий Поштовою вежею, і…
— Невже ви ніколи не помічали в собі притлумленої гомосексуальності?
— Послухайте, — сказав я. — Я вдячний вам за допомогу з Прісциллою. Не зрозумійте мене неправильно, я абсолютно толерантна людина. Я не заперечую гомосексуальності. Хай кожен чинить так, як йому подобається. Але так сталося, що я абсолютно звичайний гетеросексуальний…
— Людина мусить сприймати своє тіло таким, яким воно є, потрібно навчитися розслаблятися. Щодо запахів: у вас типовий комплекс провини, спричинений пригніченими схильностями; ви не можете змиритися зі своїм тілом, це так званий невроз…
— Я не невротик!
— Ви аж тремтите від нервів і чутливості…
— Ну, звичайно, я ж митець!
— Ви вдаєте із себе митця через Арнольда, ви ототожнюєте себе з ним…
— Я відкрив його! — вибухнув я. — Я писав задовго до нього! Я був відомим, коли він іще пішки під стіл ходив!
— Ч-ш-ш, розбудите Прісциллу. Ваші почуття позначаються на жінках, але джерело їх — Арнольд і ви самі; ви обидва втрачаєте одне від одного розум…
— Я не гомосексуал, я не невротик, я знаю себе…
— Ох, гаразд, — погодився Френсіс, раптом змінюючи позу й відсуваючись від вогню. — Гаразд. Думайте, як знаєте.
— Ви просто вигадали це мені на зло.
— Так. Я просто все вигадав. Це я той невротик, і я той гомосексуал, і такий нещасний через цю кляту правду. Звісно ж, ви себе не знаєте, старий везунчику. А я себе знаю з біса добре. — Френсіс розридався.
Я нечасто бачив, як плачуть чоловіки, і від цього видовища сповнився огидою й страхом. Френсіс голосно ридав і бризкав навсібіч фонтанами сліз. У світлі гасової лампи я бачив, як змокли від них його гладкі почервонілі руки.
— Ох, припиніть!
— Пробачте, Бреде. Я проклятущий гомосек… ціле життя був нещасний… коли вони позбавили мене ліцензії… думав, що помру від розпачу… у мене ніколи не було щасливих стосунків, ніколи… я так прагну любові, це природна потреба, як сечовипускання… я ніколи не мав і клятої крихти кохання… хоча дарував людям так багато любові… я вмію по-справжньому любити, вмію, я стелюся їм під ноги… але мене ніхто ніколи не кохав, навіть мої кляті батьки не любили мене… у мене не було дому, ніколи не було дому, кожен викидав мене геть — рано чи пізно, зазвичай рано. Я тиняюся лицем землі… думав, хоч Крістіан буде привітна зі мною, Господи, я б навіть спав у коридорі… мені лише потрібно служити й допомагати людям, бути добрим з усіма, але все завжди чомусь іде не так… я весь час думаю про самогубство, кожен клятий день мрію померти й припинити ці знущання, але повзу далі, накладаючи купи нікчемності та страху… Господи, я такий жахливо з біса самотній, що можу годинами волати, не змовкаючи…
— Перестаньте верзти ці дурні нісенітниці!
— Гаразд, гаразд. Вибачте, Бреде. Пробачте мені. Прошу, пробачте мені. Мені самому хочеться страждати. Я мазохіст. Напевно, я люблю біль і жити без нього не зможу, інакше проковтнув би снодійне ще багато років тому, я ж так часто про це думав. О Господи, тепер ви збагнете, що я не придатний доглядати за Прісциллою, і витурите мене геть…
— Припиніть цей жахливий галас. Не зношу його.
— Пробачте мені, Бреде. Я просто…
— Спробуйте бути чоловіком, спробуйте…
— Не можу… о Господи… проклятущий біль… я не такий, як інші люди, моє життя не має сенсу й ніколи не мало… а тепер ви спровадите мене геть, і, о Боже, якби ви тільки знали…
— Піду спати, — озвався я. — Ваш спальний мішок тут?
— Так, він…
— Тоді залізайте до нього та стуліть пельку.
— Я хочу попісяти.
— На добраніч!
Я рвучко вийшов із кімнати, перетнув коридор і прислухався біля Прісциллиних дверей. Спочатку мені здалося, що вона теж плаче. Ні, вона хропла. За мить цей звук став скидатися на дихання Чейна — Стокса[39]. Я зайшов до гостьової кімнати, де й досі забував застелити ліжко, тож ліг на нього, не роздягаючись і не вимикаючи світла. Будинок ледь чутно порипував від кроків мого сусіда згори, похмурого юнака, на ім’я Ріґбі, який продавав краватки на Джермін-стрит. За ним слідом важко, скрадливо ступав інший чоловік. Хай би чим ці двоє там, нагорі, займалися, робили вони це, на щастя, тихо. Я чув іще якийсь звук, схожий на стишений гуркіт. Це билося моє серце. Я вирішив, що рано-вранці піду й побачуся з Рейчел.
39
Дихання Чейна — Стокса — патологічний тип дихання, за якого поверхневі й рідкі дихальні рухи поступово частішають і поглиблюються, а досягнувши максимуму на п’ятий — сьомий вдих, слабшають і рідшають, після чого настає пауза.