Я скрався вниз сходами та відчинив парадні двері. Дуже тихенько причинив їх за собою, але вони не зачинялися. Я потягнув сильніше, і вони гупнули. Я побіг доріжкою, послизнувся на моху та з гуркотом розтягнувся. Хитаючись, звівся на ноги й щодуху побіг.
У кінці наступної вулиці я сповільнив темп, перейшов на швидку ходу і, повернувши за ріг, врізався простісінько в когось. Це була дівчина, убрана в дуже коротеньку смугасту сукенку. Вона мала голі ноги й босі ступні. Це була Джуліан.
— Перепрошую. Ох, Бредлі, просто супер. Ви навідували батьків? Як шкода, що я проґавила вас. Ідете на вокзал? Можна мені з вами? — Вона повернулася, і ми пішли далі разом.
— Я думав, що ти поїхала на поп-фестиваль, — сказав я, намагаючись приховати, що майже не здатен дихати від шалених емоцій.
— Я не змогла сісти на поїзд. Змогла б, якби не заперечувала, щоб мене розчавили, але я заперечувала: трохи страждаю на клаустрофобію.
— Я теж. Не місце нам, клаустрофобам, на поп-фестивалях. — Я розмовляв спокійно, але раптом збагнув: вона розповість Арнольдові, що зустріла мене.
— Не думаю. Ніколи там не була. А зараз ви прочитаєте мені лекцію про наркотики, правда?
— Ні. Хочеш почути лекцію?
— Я не проти вашої лекції. Але краще б вона стосувалася «Гамлета». Бредлі, як гадаєте, Гертруда змовилася з Клавдієм, щоб убити короля?
— Ні.
— Думаєте, вона мала роман із Клавдієм ще до чоловікової смерті?
— Ні.
— Чому ні?
— Вона занадто пристойна, — пояснив я. — І недостатньо смілива. Для цього потрібна значна хоробрість.
— Клавдій міг умовити її. Він був дуже впливовий.
— Як і її чоловік.
— Його ми бачимо тільки з Гамлетового погляду.
— Ні. Привид був справжнім привидом.
— Звідки ви знаєте?
— Знаю, та й годі.
— Тоді король, мабуть, був страшним занудою.
— Це вже інше питання.
— Підозрюю, що деякі жінки відчувають нервову потребу зрадити з кимось чоловіка, особливо коли досягнуть певного віку.
— Можливо.
— Як ви гадаєте, король і Клавдій колись любили одне одного?
— Існує теорія, що вони були коханцями. І Гертруда вбила чоловіка, бо мала роман із Клавдієм. Гамлет це, звісно ж, знав. Не дивно, що він мав розхитані нерви. У тексті є чимало завуальованих натяків на содомію. «Почорнілий хворий колос, отруйний для братів»[41]. Колос — фалічний символ, для братів — евфемізм для…
— Нічого собі! Де можна про це почитати?
— Я жартую. До цього не додумалися навіть в Оксфорді.
Я йшов швидко, і Джуліан весь час доводилося підбігати, щоб устигати за мною. Вона постійно поверталася до мене обличчям і витанцьовувала обабіч мене якісь дивні па. Я подивився на її голі засмаглі дуже брудні ноги, що смикалися в підскоках, стрибках і соте.
Ми вже майже дісталися до того місця, де я побачив у сутінках, як вона розкидала любовні листи, і спочатку подумав, що це хлопчик.
— Як там містер Беллінг? — поцікавився я.
— Будь ласка, Бредлі…
— Вибач.
— Ні, знаєте, можете казати мені все, що заманеться. Усе це вже минулося, дякувати Богові.
— Твоя куля не припливла назад до тебе? Ти не знайшла її за вікном, прокинувшись якось уранці?
— Ні!
Її обличчя повернулося до мене; строкате від сонячних блищиків і тіней, воно здавалося дуже юним, майже дитячим і було по-юнацьки стривожено-серйозним і зосередженим. Якою незайманою й незіпсованою вона здалася мені тієї миті зі своїми дурнуватими босими ногами та наївною заклопотаністю «заданою книжкою». Я відчув розкаяння, бо насправді зганьбився перед нею. Що я щойно робив і чому? Людське життя має бути простим і щирим. Брехня навіть з гедоністичною методою значно рідше буває виправданою, ніж вважається у вишуканих колах. Я відчував, що заплутався, мені стало соромно й страшно. З іншого боку, я відчував до Рейчел ніжне співчуття, приправлене ароматами її пишного тіла. Звісно ж, я не покину її напризволяще, коли вона потребує мене. Мусить бути якесь рішення. Але що ж за прокляття таке, що я наштовхнувся на Джуліан? Чи вдасться мені якось попросити її не розповідати батькові про нашу зустріч? Чи можу я вигадати якусь переконливу причину, щоб не здаватися невимовно непереконливим? Не можна ж просто попросити її, і хай сама здогадується чому. Вбогі слова навіки заплямують мій образ у її очах. Але хіба я вже тепер не надто заплямований, хіба насправді має значення, що думає Джуліан? Значно більше значення матиме те, що знатиме Арнольд.
41
Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія III, сцена IV). Переклад Юрія Андруховича.