— Еге ж.
— Повірте, я не хочу розгнівати вас, я лише інстинктивно захищаюся. Якщо не впораюся із цим розважливо, відчуватиму глибоку образу, а я не хочу відчувати глибоких образ. Звучить як справжня психологія, хіба ні?
— Жодного сумніву.
— Бредлі, ми просто не можемо бути ворогами. І річ не лише в тому, що приємніше бути друзями, а й у тому, що це буде згубно для нас обох. Ми зруйнуємо одне одного. Бредлі, заради Бога, скажіть щось.
— Ви справді полюбляєте мелодрами, — озвався я. — Я не можу нікого зруйнувати. Я почуваюся старим дурнем. Усе, що мене займає, — можливість написати власну книжку. Для мене лише вона варта чогось. Усе інше — дурниці. Мені шкода, що я засмутив Рейчел. Гадаю, мені краще на деякий час поїхати з Лондона. Потрібно змінити обстановку.
— Ох, припиніть поводитися так спокійно й егоцентрично. Кричіть і розмахуйте руками! Лайте мене, запитуйте. Ми мусимо зблизитися, інакше ми пропали. Зазвичай дружба виявляється застиглою напівворожнечею, яка не має жодного розвитку. Якщо ми хочемо любити, ми мусимо боротися. Не будьте зі мною таким холодним.
— Я не вірю вашим словам щодо вас і Крістіан.
— Ви ревнуєте.
— Ви хочете змусити мене кричати й махати руками, але я не буду. Навіть якщо ви не кохаєтеся з Крістіан, ваша «дружба», як ви її називаєте, завдає болю Рейчел.
— Мій шлюб — дуже міцний організм. Кожна дружина колись ревнує. Але Рейчел знає, що вона одна-єдина. Якщо ви багато-багато років спите поруч із жінкою, вона стає вашою частиною, і розділити вас уже неможливо. Стороннім часто хочеться думати інакше — вони недооцінюють міцність шлюбу.
— Я теж так гадаю.
— Бредлі, зустріньмося незабаром знову й поговорімо як годиться, не про всі ці нервові речі, а про літературу, як колись. Я збираюся написати критичну оцінку творчості Мередіта[43]. Мені хотілося б знати, що ви про це думаєте.
— Мередіт! Так.
— І я хотів би, щоб ви побачилися з Крістіан і з нею теж поговорили до пуття. Їй потрібна ця розмова, те, що вона казала про спокутування, — не цілковиті дурниці. Це теж було б добре. Я хочу, щоб ви з нею побачились.
— Ваша, як каже Крістіан, мотивація незрозуміла для мене.
— Не ховайтеся за іронією. Господи, я наче залицяюся до вас увесь час! Прокиньтеся, ви тиняєтеся світом, наче сновида. А нам потрібно боротися одне з одним за якусь порядну прямоту. Воно того вартує, чи не так?
— Так. Арнольде, може, вам час іти? Не заперечуєте? Я, мабуть, старішаю та вже не можу так довго вести емоційні розмови, як раніше.
— Напишіть мені. Раніше ми писали один одному. Не губімо один одного поспіхом.
— Гаразд. Вибачте.
— І ви мені вибачте.
— Та йдіть уже до дідька, заради Бога.
— Старий добрий Бредлі, так уже краще! Тоді на все добре. Скоро побачимось!
Я почекав, поки Арнольдові кроки минули подвір’я, і набрав номер Баффінів. Відповіла Джуліан. Я одразу поклав слухавку й подумав: «Що вони сказали Джуліан?»
— Він знає, що ви зі мною?
— Він прислав мене до вас.
Був ранок наступного дня, і ми з Рейчел сиділи на лавці на Сохо-сквер.
Сяяло сонце, і в повітрі пахло катастрофічною порохнявою серединою лондонського літа: маслянистим, закіптюженим, пряним, пригніченим і старечим запахом. Навколо нас тупцяло кілька розкуйовджених старих на вигляд голубів, які кидали на нас важкі байдужі погляди. Хоча було ще досить рано, я пітнів.
Рейчел нахилила голову, весь час терла очі та здавалася хворою. Її кволість і стомлене набрякле обличчя нагадали мені про Прісциллу. З відсутнім поглядом, вона уникала зустрічатися зі мною очима. Сьогодні Рейчел була вбрана в бежеву сукню без рукавів. Гачок на спині був розстібнутий, блискавка защеплена не до кінця — з-під сукні виднілися грудкуваті хребці, укриті рожевим пушком. На слід від щеплення на блідому гладкому плечі впала не дуже чиста атласна бретелька. Виріз сукні глибоко вгризався в м’ясисту плоть плеча. Руде волосся сплуталося клубком, і вона постійно крутила його, смикала, затуляла обличчя, наче інстинктивно хотіла заховатися. Мені її злегка неохайна й кудлата поношеність видавалася фізично привабливою. Було в ній щось інтимне, і я зараз почувався ближчим до Рейчел, аніж тоді, коли ми разом лежали на ліжку. Тепер та сцена здавалася поганим сном. А ще я відчував до неї те заплутане співчуття, що вже пережив і пізнав раніше. Неправда, що жалість — менш вартісний замінник кохання, хоча багато тих, хто дістає її, так і думають. Дуже часто жалість і є коханням.