— Рейчел, озирніться. Сонце сяє.
— Не розпускайте нюні.
Вона раптом скинула голову, підвелася й рушила геть через майдан, наче автомат, який щойно непомітно звели. Я побіг назирці й узяв її за руку. Рука залишилася напруженою, але Рейчел повернулася до мене з тією спотвореною посмішкою, якою часто користуються жінки, аби не піддатися бажанню заплакати від утоми. Коли ми наблизилися до Оксфорд-стрит, у полі зору з’явилася тверда, чітка, блискуча, небезпечна, войовнича й вишукана Поштова вежа.
— Погляньте-но, Рейчел.
— Що?
— Вежа.
— А, це. Бредлі, не йдіть зі мною далі. Я піду на станцію метро.
— Коли я побачу вас?
— Сподіваюся, ніколи. Ні, ні. Зателефонуйте. Але не завтра.
— Рейчел, ви впевнені, що Джуліан нічого не знає про… ні про що?
— Переконана. І не схоже, щоб хтось збирався розповісти їй! Що змусило вас купити їй ті дорогі чоботи?
— Мені потрібен був час, щоб вигадати правдоподібний спосіб попросити її не розповідати про нашу зустріч.
— Схоже, ви не дуже вдало його використали.
— Ні, я… не дуже.
— На все добре, Бредлі. Красно дякую…
Рейчел пішла. Я дивився, як вона розчиняється в натовпі — хиталася поношена синя ташечка, легенько посмикувалася пишна бліда плоть над ліктями, волосся скуйовджене, обличчя — напівпритомне й стомлене. Жінка машинально підтягнула бретельку, що впала на плече. А потім я побачив її знову, і знову, і знову. Оксфорд-стрит була запруджена стомленими літніми жінками з напівпритомними обличчями, які сліпо зіштовхувалися одна з одною, наче отара овець. Я перебіг дорогу й рушив на північ, до свого помешкання.
«Я мушу поїхати, — думав я, — мушу поїхати, мушу поїхати». Я думав, що радий, що Джуліан не знає нічого про все це. Я думав, що, можливо, Прісциллі справді краще в Ноттінґ-Гілл. Я думав, що, напевно, врешті-решт піду й побачуся з Крістіан.
І тепер, коли ми наближаємось до першого кульмінаційного моменту моєї книжки, дозвольте мені, любий друже, витримати паузу й ще раз освіжитися особистою розмовою з вами.
З умиротворення й самотності сьогодення події тих кількох днів між першою появою Френсіса Марло й моєю розмовою з Рейчел на Сохо-сквер видаються, мабуть, хитросплетінням абсурду. Очевидно, життя сповнене збігів. Але ми ще посилюємо це враження своїми тривогами та страхами. Тривожність найповніше характеризує тварину, що зветься людиною. Тривожність — найзагальніша назва для всіх вад на певному усередненому рівні людського існування. Це така собі жадібність, такий собі страх, така собі заздрість, така собі ненависть. Тепер я став привілейованим затворником, тривожність моя слабшає, і мені вдається оцінити і сьогоднішню свободу, і колишнє поневолення. Щасливий той, хто достатньо усвідомлює проблему, щоб здійснити хоча б найслабші спроби перешкодити цій заклопотаності, що згасає. Імовірно, якщо у твоєму житті немає покликання, неможливо спромогтися на більше, ніж найслабші спроби.
Людська душа за своєю природою прагне захищати власне еґо. Зазирнувши до власної душі, ми легко можемо впізнати цю потужну, мов Ніагара, тенденцію, а її результат і так повсякчас виявляється публічно. Ми мріємо бути багатшими, привабливішими, розумнішими, сильнішими, обожнюванішими й зовні добрішими за будь-кого іншого. Я кажу «зовні», бо пересічна людина жадає справжнього багатства й зазвичай лише показної доброчинності. Тягар справжньої доброти інстинктивно оцінюється як щось нестерпне, а прагнення до неї можуть затьмарити інші, звичніші бажання, якими живе людина. Звичайно, зрідка й на найкоротшу мить навіть найщиріший з-поміж людей може забажати доброти. Будь-хто з митців відчуває її магнетизм. Я користуюся тут словом «добро» як завісою. Ми можемо пізнати те, що ховається під нею, але не можемо його назвати. Але від саморуйнування в хаосі дитячого егоїзму більшість із нас рятується не магнетизмом цієї загадки, а тим, що пишномовно називається «обов’язком», а точніше йменується «звичкою». Щаслива та цивілізація, яка привчає людей з народження вважати хоча б деякі з природних учинків еґо немислимими. За щасливих умов такого виховання вистачає на ціле життя, проте воно виявляється поверхневим там, де до справи беруться жахи: на війні, у концентраційних таборах, в огидній відлюдності родини та шлюбу.
Із цими роздумами я беруся до аналізу моєї нещодавньої (на той момент) поведінки, опис якої радо розгорну перед вами, шановний. У тому, що стосувалося Рейчел, я послуговувався сумішшю радше непристойних мотивів. Гадаю, усе змінив її емоційний лист. Листи — небезпечні механізми. Можливо, те, що вони виходять з ужитку, навіть на краще. Листа можна перечитувати й перетлумачувати нескінченну кількість разів, він розбурхує уяву й фантазію; лист наполягає, він з ентузіазмом дає свідчення. Я вже давно не отримував нічого, що скидалося б на любовного листа. Тому те, що це був саме лист, а не висловлювання viva voce[44], уже давало йому наді мною особливу владу. Ми часто вдаємося до важливих кроків у житті, опинившись у знеособлених умовах. Нам раптом здається, що ми символізуємо щось. Це може стати джерелом натхнення, а також способом знайти собі виправдання. Глибина листа Рейчел наповнила мене усвідомленням власної значущості, енергією, відчуттям, що я відіграю неабияку роль.