Напевно, я й досі не зміг достатньо наголосити, наскільки мною на той час заволоділо щораз сильніше передчуття неминучості появи в моєму житті видатного витвору мистецтва. Ця пігулка так освітлювала всю «конструкцію» мого усвідомлення, що, навіть якщо я, до прикладу, слухав голос Рейчел чи вдивлявся в Прісциллине обличчя, у голові пульсувала думка: «Час настав». Я не думав про це такими словами, я взагалі ні про що не думав словами, а просто усвідомлював: визначне, темне, надзвичайне щось чекає на мене в близькому майбутньому, пов’язане зі мною магнетизмом — пов’язане з моїм розумом, пов’язане з моїм тілом, яке в прямому значенні слова тряслося й хиталося від його страшенного незаперечного тяжіння. Якою я уявляв собі цю книжку? Цього я не знав. Але інтуїтивно осягав її існування й довершеність. Митець, що пізнав могутність, незворушно ставиться до часу. Щоб досягнути мети, потрібно чекати. Твір сам повідомляє про себе, часто навіть з’являється в готовому вигляді, коли настає момент, — якщо твоє навчання минуло як личить. (Так мудрець роками дивиться на бамбуковий пагін, щоб потім намалювати його швидко й без зусиль.) Я відчував, що потребую лише усамітнення.
Які плоди дає самотність, мій любий друже, тепер я знаю набагато краще й значно глибше, ніж тоді: завдяки своєму досвіду та завдяки вашій мудрості. Людина, якою я був тоді, видається мені бранцем і сліпцем. Мої інстинкти підказували правильні думки, і напрямок я вибрав надійний. От лише шлях виявився значно довшим, ніж я гадав.
Наступного ранку, тобто назавтра після моєї розмови з Рейчел, яка мене пригнітила, я знову взявся пакувати валізи. Ніч видалася тривожною, здавалося, ліжко піді мною палає. Я вирішив поїхати за місто. Також я вирішив навідатися до Ноттінґ-Гілл, щоб побачитися з Прісциллою та стримано, по-діловому побалакати з Крістіан. Я не вдаватимуся до спроб зустрітися до від’їзду з Арнольдом чи Рейчел. Напишу їм обом довгі листи зі свого самотнього лігва. Мені вже навіть хотілося їх написати: ніжного й підбадьорливого — Рейчел, сповненого каяття й іронії — Арнольдові. Я відчував, що, якщо трохи все обміркую, то розберуся в цій ситуації, захищу себе й задовольню їх. На Рейчел чекала amitié amoureuse[45], на Арнольда — бій.
Розум, постійно зайнятий своїм власним добробутом, завжди чутливо реєструє й сортує все, що завдало збитків його самоповазі (марнославству). І, вдаючись до цього, водночас старанно знаходить способи перетворити збитки на вигоду. Я почувався засмученим і присоромленим, через те що Рейчел убачала в мені невдаху, що заплутався, а її чоловік поводився так, наче якимось незрозумілим чином «викрив мене» (і навіть гірше — «пробачив мені»!). Роздуми про те, що сталося, уже перемальовували картину. Я був достатньо сильним, щоб «утримати» їх обох: заспокоїти Рейчел і «підіграти» Арнольдові. Почувши про виклик, моє побите марнославство трохи піднеслося духом.
Я втішу Рейчел цнотливим коханням. Ця думка й звучання гарного слова допомогли мені того важливого ранку відчути себе кращою людиною. Але по-справжньому мої думки займав образ Крістіан — саме образ, а не якісь певні плани щодо неї. Óбрази, що пурхають у печері свідомості (хай там що казали б філософи, розум — це темна печера, повна пурхливих створінь), звісно ж, не можуть бути нейтральними примарами, вони вже просякнуті нашими судженнями, аж світяться ними. На мене й досі часом накочувались хвилі отруйної ненависті до цієї грубіянки. Я також відчував не надто повчальне бажання, про яке вже згадував раніше: демонструючи свою байдужість, виправити те позбавлене гідності враження, яке я справив. Я виявив забагато емоцій. Тепер натомість мушу розглядати її з холодною цікавістю. Я спробував придивитися до її уявного, розпашілого й пекучого образу, і він став розпливатися та змінюватися просто в мене перед очима. Невже я нарешті пригадав, що колись кохав її?