Я зняв піджак і залишився в сірій у чорну смужку сорочці, поверх якої були сірі шлейки з армійських резервів.
— Боюся, не надто захопливо. Якби я знав, одягнув би червоні.
— То ви не чекали на мене.
— Не кажи дурниць. Не заперечуєш, якщо я зніму краватку?
— Не кажіть дурниць.
Я зняв краватку й розстібнув два ґудзики на сорочці. Потім знову застібнув один із них. Волосся в мене на грудях росте рясно, але вже посивіло (чи, якщо хочете, набуло сріблястого, як соболине хутро, відтінку). Я відчував, як збігає скронями піт, як він тече потилицею, як прокладає собі шлях у хащах над діафрагмою.
— Ти не пітнієш, — сказав я Джуліан. — Як тобі це вдається?
— Ще й як. Дивіться. — Вона запхала пальці у волосся, а потім над столом простягнула до мене руки. Пальці її були довгі, але не надміру тонкі. На них слабко блищала волога. — Ну, Бредлі, на чому ми зупинилися? Ви казали, що «Гамлет» — єдиний…
— На цьому завершімо нашу розмову, гаразд?
— Ох, Бредлі, я відчувала, що набридаю вам! А тепер ми не побачимося кілька місяців, я ж вас знаю!
— Помовч. Усю цю нудятину про Гамлета, його маму й татка ти можеш прочитати в книжці. Я скажу тобі, у якій.
— То це неправда?
— Правда, але це не має значення. Розумний читач хапає все на льоту. А ти розумний читач у ovo[49].
— Де?
— Зрозуміло, що Гамлет — це Шекспір.
— А хіба Лір, Макбет чи Отелло не…
— Ні.
— Бредлі, Шекспір був гомосексуал?
— Безумовно.
— Ага! Тож Гамлет насправді закоханий у Гораціо…
— Дівчинко, помовч. У посередніх творах головний герой — завжди сам автор.
— Мій батько — головний герой усіх своїх романів.
— Це й схиляє читача до ототожнення. Але, якщо найвеличніший з усіх геніїв дозволяє собі перетворитися на головного героя однієї зі своїх п’єс, чи випадково це?
— Ні.
— Чи вдався він до цього підсвідомо?
— Ні.
— Правильно. А отже, п’єса саме про це.
— Ох. Про що?
— Про особистість самого Шекспіра. Про його прагнення втілитися в найромантичнішому з образів усіх романтичних героїв. Коли Шекспір поводиться найзагадковіше?
— Що ви маєте на увазі?
— Що в його oeuvre найтаємничіше і найсуперечливіше?
— Сонети?
— Правильно.
— Бредлі, я читала таку надзвичайну теорію щодо сонетів…
— Помовч. Отже, Шекспір поводиться найзагадковіше, коли говорить про себе. Чому ж тоді «Гамлет» — найвідоміша та найдоступніша з його п’єс?
— Про це теж точаться суперечки.
— Так, але разом із тим це найвідоміший літературний твір у цілому світі. Індійські селяни, австралійські лісоруби, аргентинські скотарі, норвезькі мореплавці, вояки Червоної армії, американці — усі найзатурканіші й найдикіші представники людства чули про «Гамлета».
— Ви, певно, маєте на увазі канадських лісорубів? Гадаю, в Австралії…
— Як це могло статися?
— Не знаю, Бредлі. Поясніть мені.
— Тому що Шекспір самою лише силою власних міркувань про свою особистість створив нову мову, особливу риторику свідомості…
— Я не встигаю за вами.
— Гамлет існує в словах, як і Шекспір.
— Слова, слова, слова[50].
— Який літературний твір цитують більше за цей?
— Такий блискучий розум — і пропав![51]
— Усе, що бачу, — докір проти мене[52].
— З тих пір, як маю волю вибирати[53].
— Який же з мене все-таки нікчема![54]
— Побудь ще трохи тут[55].
— Цього вже стає забагато. Як я казав, цей твір — словесний монумент, найриторичніша з п’єс Шекспіра, його найдовша п’єса, найвинахідливіший та найзаплутаніший літературний диспут. Поглянь, як буденно, з якою прозорою неквапливою грацією він закладає підґрунтя сучасної англійської прози…
— Як майстерно склепано людину![56]
— У «Гамлеті» Шекспір наражається на небезпеку навіть більше, ніж у сонетах. Чи ненавидів Шекспір свого батька? Безумовно. Чи був він закоханий у свою матір? Безумовно. Але це лише вершечок того, що Шекспір розповідає нам про себе. Як він на це наважується? Чому на його голову не падає настільки ж витонченіше, ніж у звичайних письменників, покарання, наскільки бог, якого він шанує, могутніший за їхніх богів? Він здійснив найбільший творчий подвиг, створив книжку, яка безкінечно розмірковує сама про себе, не плутано, а кожною своєю клітиночкою; китайську шкатулку[57] слів заввишки з Вавилонську вежу; роздуми про фокуси свідомості, які не мають дна, і про спокутну роль слів у житті тих, хто не має особистості, себто людських створінь. «Гамлет» — це слова, а слова — це Гамлет. Він дотепний, як Ісус Христос, але якщо Христос — оратор, Гамлет — сама промова. Він — стражденна, порожня, грішна людська свідомість, обпалена яскравим променем мистецтва, жертва, з якої Бог здер шкіру і яка тепер танцює танець творіння. Крик болю приглушений, бо ми лише підслухали його. Це красномовство безпосереднього звертання, це oratio recta[58], а не oratio obliqua[59]. Але це призначене не для нас. Шекспір шалено зриває із себе маску перед основою й автором свого буття. Він говорить так, як можуть говорити лише кілька митців: від першої особи, і це — кульмінація його майстерності. Шекспір краще за будь-кого іншого знає, який замаскований його бог, як небезпечно до нього наближатися, як майже не можливо безкарно до нього звернутися. «Гамлет» — це дикунський акт зухвалості, самоочищення, бездоганного самобичування перед лицем бога. Шекспір — мазохіст? Безумовно. Він — король мазохістів; його рядки аж дзвенять від цієї таємниці. Але через те, що його бог — справжній бог, а не eidolon[60], створений власною уявою, і через те, що кохання, наче вперше, винайшло тут свою мову, Шекспір перетворює біль на поезію й оргазми на чисту думку…
50
Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія II, сцена II). Переклад Юрія Андруховича.
51
Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія III, сцена І). Переклад Юрія Андруховича.
52
Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія IV, сцена IV). Переклад Юрія Андруховича.
53
Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія III, сцена II). Переклад Юрія Андруховича.
54
Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія II, сцена II). Переклад Юрія Андруховича.
55
Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія V, сцена II). Переклад Юрія Андруховича.
56
Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія II, сцена II). Переклад Юрія Андруховича.