— Нічого.
— Мені здається, я була дуже схожою на Джона Ґілґуда[61] з фотографії, яку бачила.
— Хто він?
— Бредлі, він актор…
— Дитинко, ти не зрозуміла мене. Кажи далі.
— Це все. Мені дуже подобалося грати. Особливо двобій наприкінці.
— Думаю, уже можна зачинити вікно, — сказав я, — якщо не заперечуєш. — Я зачинив його, і лондонський гамір став невиразним, якимось внутрішнім, наче лунав у голові, а ми залишилися вдвох на теплій, тісній, захаращеній самоті.
Я пильно роздивлявся цю дівчинку. З мрійливим виглядом вона розчісувала довгими пальцями пасма зеленаво-золотистого волосся, уявляючи себе Гамлетом із рапірою в руці.
— Подохни, данський виродку, почваро!..[62]
— Бредлі, ви просто читаєте думки. Слухайте, розкажіть мені ще трохи про те, про що ви говорили. Можете описати все у двох словах?
— «Гамлет» — це твір à clef[63]. Про когось, у кого закохався Шекспір.
— Але, Бредлі, хіба ви не казали…
— Досить, досить. Як там твої батьки?
— Ох, ви знущаєтесь наді мною. У них усе як завжди. Тато цілий день у бібліотеці — шкрябає, шкрябає, шкрябає папір. Мама залишається вдома, переставляє меблі й журиться. Шкода, що в неї немає освіти. Вона така розумна.
— Не жалій їх таким кровожерливим тоном, — порадив я. — Вони чудові люди, обоє чудові люди зі своїми справжніми власними життями.
— Пробачте. Мої слова, мабуть, звучали жахливо. Підозрюю, що я взагалі жахлива. Напевно, усі молоді такі.
— І бальзам шукати на своє сумління[64]. Лише декотрі.
— Пробачте, Бредлі. Чесно кажучи, мені хотілося б, щоб ви частіше навідувалися до батьків, мені здається, ви добре на них впливаєте.
Мені було трохи соромно, коли я питав у неї про Арнольда та Рейчел, але хотілося бути — і тепер я був — упевненим, що вони не сказали нічого, що дискредитувало б мене.
— То ти хочеш бути письменницею? — поцікавився я.
Я досі стояв, обіпершись на підвіконня. Вона повернула до мене насторожене, таємниче маленьке личко. Зі своєю гривою Джуліан більше скидалася на милого песика, ніж на Принца Датського. Вона закинула ногу на ногу й простягнула одну з них горизонтально, демонструючи фіолетові чоботи та якомога більшу частину рожевих колготок. Рука гралася з комірцем, розстібала ще один ґудзик, шукала щось усередині. Я відчував аромат її поту, її ніг, її грудей.
— Я відчуваю, що маю хист і готова почекати. Не хочу кидатися в літературу стрімголов. Я прагну писати безжальні, щільні, неупереджені книжки, не схожі на мене саму.
— Розумничка.
— І я точно не підписуватимусь Джуліан Баффін.
— Джуліан, — урвав її я, — гадаю, тобі краще піти.
— Мені так шкода… Ох, Бредлі, я насолоджувалась нашим уроком. Як гадаєте, ми зможемо ще раз зустрітися, перш ніж розлучитися надовго? Я знаю, ви ненавидите бути зв’язаним обіцянками. Хіба ви вже не їдете?
— Ні.
— Тоді, будь ласка, дайте мені знати, якщо ми раптом зможемо зустрітися.
— Так.
— Ну, гадаю, мені варто піти.
— Я винен тобі дещо.
— Що.
— Одну річ. Замість пані на буйволі. Пам’ятаєш?
— Так. Я не хотіла вам нагадувати.
— Ось.
Я ступив два стрімких кроки до камінної полиці, узяв невеличку овальну позолочену табакерку, один із моїх улюблених скарбів, і вклав її дівчині в руку.
— Ох, Бредлі, це страшенно люб’язно з вашого боку, вона має такий елегантний і коштовний вигляд, і тут щось написано: «Дружній подарунок». Ох, любий Боже, як чудово! Ми ж друзі, чи не так?
— Так.
— Бредлі, я така вдячна.
— Іди вже. Ну ж бо.
— Ви ж не забудете про мене?
— Іди.
Я провів її до дверей і одразу замкнув їх, щойно вона ступила за поріг. Я повернувся до помешкання, зайшов у вітальню й зачинився. Кімната просочилася густим, порохнистим сонячним світлом. Її стілець стояв на тому самому місці. Свій примірник «Гамлета» Джуліан забула на столі.
Я впав на коліна, а потім розтягнувся долілиць на килимку перед каміном. Щойно зі мною сталося щось по-справжньому надзвичайне.
Частина друга
Кмітливому читачеві не треба пояснювати, що саме сталося. (Жодного сумніву, він помітив наближення цього ще за кілька кілометрів. А я — ні. Тут ідеться про мистецтво, а я відволікся на життя.) Я закохався в Джуліан. Важко визначити, в яку саме мить нашої розмови я це збагнув. Свідомість, наче нитка ткача, стрілою почергово кидається в часі вперед і назад та може заволодіти, узявшись за свої загадкові самоутворення й самоформування, значним відрізком сучасного. Можливо, я збагнув це, коли Джуліан промовила своїм чарівним дзвінким голосочком: «З тих пір, як маю волю вибирати». Можливо, коли вона сказала: «В чорних колготках, чорних оксамитових черевиках зі сріблястими пряжками». А можливо навіть, коли зняла чоботи. Ні, не так рано. А коли у взуттєвому магазині я подивився на її ноги і мене пронизало те містичне переживання, чи не було це несвідомим розумінням закоханості? Не схоже. Хоча якоюсь мірою це вже була закоханість. Усе якоюсь мірою було нею. Зрештою, я знав цю дитину від самого її народження. Я бачив її в колисці. Я тримав її на руках, коли вона була лише півметра завдовжки. О Господи!
61
Джон Ґілґуд — один з найвидатніших акторів в історії британського театру та кінематографа.
62
Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія V, сцена II). Переклад Юрія Андруховича.
64
Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія III, сцена IV). Переклад Юрія Андруховича.