«Я закохався в Джуліан». Як легко написати ці слова. Але як описати цей стан? Хіба не дивно, що література так часто згадує про закоханість і так рідко описує її належним чином? Адже це приголомшливе явище, і для більшості людей воно разючіше за будь-що інше з того, що з ними відбувалося: значно разючіше за всі жахи життя, бо значно протиприродніше. (Тут, звісно ж, ідеться не про банальний «секс».) Сумно, що і важкі втрати, і любовні переживання зазвичай забуваються, як сон. Ба більше: ті, хто ніколи безнадійно не закохувався у свого давнього знайомого, сумніваються, що це взагалі можливо. Дозвольте мені запевнити, що й справді можливо. Це сталося зі мною. Невже це кохання завжди визрівало, виношувалося в теплих нутрощах часу, поки дівчинка росла й розквітала? Безумовно, вона завжди подобалась мені, особливо коли була маленькою. Але ніщо не віщувало такого удару. Це був справжній удар — він фізично звалив мене з ніг. Здавалося, наче хтось вистрілив мені в живіт і тепер на тому місці зяяла дірка. Коліна підкошувалися, я не міг підвестися, тремтів і дрижав, стукотів зубами. Обличчя здавалося восковим, наче на ньому закарбувалася велетенська чужа маска з таємничою посмішкою. Я наче став якимось божеством. Я лежав, устромивши носа в чорну вовну килима, мене одержимо лихоманило, а носи черевиків вимальовували на підлозі невеличкі еліпси. Звичайно, я відчув сексуальне збудження, але мої почуття настільки виходили за межі простої хтивості, що, попри чіткі фізичні дошкуляння, я здавався собі цілком відчуженим, оновленим і практично безтілесним.
Зрозуміло, що закоханий відчуває відразу до випадковостей. «Я істинно дивуюся, що ми робили з тобою, ще не закохавшись»[65], — ось яким глибоким запитанням задається його подивований розум. Моє кохання до Джуліан планувалося, мабуть, іще до створення світу. Астрологію, напевне, вигадали закохані. Щось менше за величну зіркову кімнату виявлялося недостатньо просторим і міцним, щоб бути середовищем, джерелом і гарантією вічних почуттів. Тепер я збагнув, що все моє життя було цілеспрямованою мандрівкою до цієї миті. Її все життя, поки вона гралася, читала шкільні підручники, дорослішала й розглядала в дзеркалі свої груди, було прогулянкою до цієї миті. Наша зустріч була визначена наперед. Але вона сталася не щойно, вона сталася мільярди років тому, з її матерії народилися земля і небо. Коли Господь сказав: «Хай буде світло», — з’явилося наше кохання. У нього не було історії. Але пробудження його усвідомлення мало історію бездонних чарів. Що ж, коли я став помічати принадність цієї дівчинки? Кохання створює чи радше виявляє те, що можна назвати абсолютною принадністю. У коханих не існує вад. Кожен порух голови, кожен тон голосу, кожен сміх, стогін, кашель, кожне посмикування носом — дорогоцінні та вважаються одкровенням, як рай, що промайнув перед очима. Правду кажучи, тієї миті, коли я лежав там, абсолютно м’який і водночас абсолютно напружений, утнувшись чолом у підлогу, я не лише зазирнув до раю — я опинився в ньому. Коли ми закохуємося, по-справжньому закохуємося (я зараз не маю на увазі те, що часом незаслужено називають цим словом), екстаз негайно наводнює собою наше існування.
Точно не знаю, як довго я лежав на підлозі. Можливо, годину, можливо, дві чи три. Коли я нарешті змусив себе сісти, було вже пополудні. Я достеменно опинився в іншому світі й іншому часі. Зрозуміло, про їжу я навіть не думав — мене б одразу знудило. Сидячи на підлозі, я потягнувся вперед, підсунув до себе стільця, на якому вона сиділа, й обіперся на нього. Я бачив на столі свій келих із хересом, до якого навіть не торкнувся, і її — наполовину випитий. У вині втопилася муха. Я випив би його навіть з мухою, але знав, що не зможу нічого проковтнути. Тоді я обійняв стілець (це був той, що з тигровою лілією) і втупився в її примірник «Гамлета». Задоволення від можливості взяти його в руки, погортати, можливо, побачити на першій сторінці її ім’я, було попереду, за сотні років від мене, у чудовому майбутньому, де можна віддаватися насолоді. Я не мусив поспішати. Час уже перетворився на вічність. Став велетенською гарячою кулею свідомості, у якій я рухався надзвичайно повільно, а можливо, і сам був нею. Я мав лише споглядати й повільно, як хамелеон, простягати руки. Куди я дивлюсь чи що роблю — більше не мало значення. Цілий світ утілився в Джуліан.