Я встав і поголився. Гоління дарує щасливому чоловікові неабияке фізичне задоволення! Я вивчив своє обличчя в дзеркалі. Воно мало свіжий та юний вигляд — воскова маска й досі була на місці. Я достеменно здавався іншою людиною. Промениста сила в мені випнула мої щоки й розгладила зморшки довкола очей. Я ретельно одягнувся й витратив чимало часу, обираючи краватку. Про їжу, зрозуміло, я й досі не міг думати. Я почувався так, наче ніколи більше не муситиму їсти, а живитимуся святим духом. Випив трохи водички. Я вичавив апельсин не тому, що до мене повернувся апетит, а лише через ідею, що мушу харчуватися, але напій вийшов надто густий і ситний — я не зміг навіть сьорбнути його. Тоді повернувся до вітальні та трохи повитирав порохи. Принаймні взявся за кілька видимих поверхонь. Я прожив у Лондоні ціле життя, тож із легкістю зношу пилюку. Сонце ще не піднялося так високо, щоб освітити цегляну стіну навпроти, але небо вже протинали його яскраві промені, а кімната приглушено сяяла. Я сів і замислився, що збираюся робити зі своїм новим життям.
Усе це може видатись сміховинним. Але закоханість — це справа життя. Гадаю, ця концепція схожа чи швидше є окремим випадком ідеї служіння Богові, перетворення цілого життя на таїнство та «замітання кімнати в ім’я Твоє, Господи»[68], як у вірші Герберта. Я прибирав кімнату задля Джуліан, навіть не усвідомлюючи того, що вона може знову сюди навідатись. Зараз я дозволив собі взяти до рук її примірник «Гамлета», який досі лежав на своєму місці на інкрустованому столику. Це було спеціальне видання для шкіл. На першій сторінці ім’я попередньої власниці, «Газела Бінґлі», було викреслено і, вочевидь, уже давненько дитячою рукою було написано: «Джуліан Баффін». Який тепер її почерк? Я отримував від неї листівки, лише коли вона була дитиною. Чи надішле вона мені колись листа? Від самої лише думки мені стало млосно. Я ще порозглядав книжку. Текст був помережаний купою недоумкуватих зауважень Газели. Було там також і кілька зауважень Джуліан (мушу зізнатися, так само недоумкуватих), які швидше стосувалися її шкільних років, а не «другого знайомства» з п’єсою. «Невиразно!» — написала вона біля слів Офелії «Такий блискучий розум»[69], і мені це здалося трохи несправедливим. А в тому місці, де Клавдій намагається молитися з покаянням, написано: «Лицемір!» (Не дивно, що молоді не розуміють Клавдія.)
Я ще якийсь час погортав книжку, збираючи оці квіти. А потім притис «Гамлета» до грудей і замислився. Мені було зрозуміло, що нове «заняття» не суперечить моєму життєвому завданню. Обидві ці речі мені послала одна й та сама сила, і вони мали не змагатися між собою, а доповнювати одна одну. Скоро я писатиму, і писатиму добре. Я не мав на увазі нічого вульгарного, на кшталт писанини «про» Джуліан. Якщо хочеш досягти досконалості, потрібно ретельно розділяти життя й мистецтво. Але я відчув у голові пульс темних крапель крові й поколювання в пальцях, що знаменувало прихід натхнення. Плоди моєї фантазії вже купчилися в голові. Проте на мене тим часом чекали легші завдання. Потрібно було впорядкувати своє життя, і я відчував у собі сили для цього. Я мушу побачитися з Прісциллою, мушу побачитися з Роджером, мушу побачитися з Рейчел, мушу побачитися з Арнольдом. (Яким простим усе це раптом здалося!) Я не зізнався навіть собі, що «мушу побачитися з Джуліан», — лише кидав погляди широко розплющених умиротворених очей над божественною прогалиною у світі, де не було зла. Тепер і мови не могло бути про те, щоб поїхати з Лондона. Я виконуватиму свої завдання й пальцем не поворухну, щоб знову побачити свою дорогоцінну дівчинку. Розмірковуючи про Джуліан, я зрадів, що вчасно віддав їй один зі своїх найбільших скарбів — позолочену табакерку «Дружній подарунок», — яким тепер не зміг би її наділити. Навіть не здогадуючись, вона забрала із собою невинну дрібничку, обітницю кохання, німотно віддану її відокремленому особистому щастю. Я зможу творити, бо зможу зберігати мовчання.
69
Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія III, сцена І). Переклад Юрія Андруховича.