Я занурився в роздуми про це по-справжньому побожне й натхненне відкриття; зненацька серце мало не вискочило з грудей, бо задзвонив телефон, і я подумав, що це може бути вона.
— Так?
— Гартборн на дроті.
— О, привіт, дорогий друже! — На душі полегшало, хоча я й досі ледве дихав від збудження. — Я такий радий, що ви телефонуєте. Послухайте, зустріньмося незабаром. Як щодо ланчу — зможете вибратися поїсти сьогодні?
— Сьогодні? Що ж, гадаю мені й справді вдасться. Скажімо, о першій годині у звичному місці?
— Так, чудово! Боюся, я тепер дотримуюся дієти й не зможу багато з’їсти, але мені страшенно хочеться побачитися з вами, тож я чекаю на цю зустріч.
Я з усмішкою поклав слухавку, і одразу ж зайшовся дверний дзвінок.
Моє серце знову кинулося в п’яти. Мало не стогнучи, я заметушився біля дверей.
На порозі стояла Рейчел.
Побачивши її, я одразу вийшов із помешкання, зачинив за собою двері та сказав:
— Ох, Рейчел, як чудово, що ви прийшли! Я збираюся невідкладно дещо купити, бажаєте прогулятися зі мною?
Мені не хотілося впускати її. Вона могла зайти до вітальні й усістися на стілець Джуліан із тигровими ліліями. Крім того, я віддавав перевагу розмові на свіжому повітрі, а не в інтимній обстановці. Але радів, що Рейчел прийшла.
— Чи не можна мені зайти та хвилинку посидіти? — поцікавилася вона.
— Мені потрібно ковтнути свіжого повітря, якщо не заперечуєте. Такий дивовижний день! Ходімо.
Я стрімко перетнув двір і рушив уздовж Шарлотта-стрит.
Сьогодні Рейчел убралася ошатніше, ніж завжди: у строкату червоно-білу шовкову сукню з глибоким вирізом, у якому виднілися вкриті засмагою й ластовинням ключиці. Суха поморщена шия скидалася на шию якогось плазуна, а лице було гладкішим, з незвично яскравим макіяжем і виразом, який французи називають maussade[70]. Щойно помите волосся перетворилося на блискучу кучеряву кулю навколо голови. Попри це, Рейчел мала привабливий вигляд жінки, яку життя стомило, але не зламало.
— Бредлі, не біжіть так швидко.
— Вибачте.
— Поки я не забула: Джуліан просила, щоб я забрала її примірник «Гамлета», який вона залишила у вас.
Я не збирався прощатися із цією книжкою, тому сказав:
— Я зоставив би його на деякий час собі. Це дуже хороше видання, і мені хотілося б зробити кілька приміток.
— Але це шкільна книжка.
— Проте чудове видання. Більше його ніде не знайти.
Пізніше я вдам, що загубив книжку.
— З вашого боку було так люб’язно побачитися вчора із Джуліан.
— Мені сподобалося.
— Сподіваюся, вона не докучала вам.
— Анітрохи. Ось ми й прийшли.
Я повернув до крамнички з канцтоварами на Рейтбоун-плейс. Тут я міг роздивлятися вітрини цілу вічність: у хорошій канцелярській крамниці навряд чи знайдеться щось, що мені не сподобалося б і що не захотілося б придбати. Яке свіже та заспокійливе видовище: аркуші паперу, папір для записів, блокноти, конверти, листівки, ручки, олівці, скріпки, промокашки, чорнила, теки, старомодні речі на кшталт сургучу й новинки на кшталт скотчу.
Я тинявся між полицями, а Рейчел ішла назирці.
— Мені потрібно придбати ще кілька особливих записників. Незабаром я збираюся чимало писати. Рейчел, дозвольте я куплю щось для вас. У мене такий настрій, що хочеться комусь щось дарувати.
— Бредлі, що з вами сталося? Ви наче п’яний.
— Ось. Дозвольте, я куплю вам ці гарненькі штучки!
Я мусив засипати когось подарунками. Для Рейчел я обрав моток червоної тасьми, синій фломастер, блок особливого розлінійованого паперу, збільшувальне скло, вигадливий паперовий пакет, велику дерев’яну прищіпку із золотим написом «ТЕРМІНОВО» і шість листівок із Поштовою вежею. Я оплатив замовлення й віддав Рейчел сумку з усіма її трофеями.
— Схоже, у вас гарний настрій! — сказала вона задоволено, але досі трохи maussade. — Тепер ми можемо повернутися до вас?
— Мені страшенно шкода, але я домовився досить рано пообідати, тож не повертаюся назад.