А може, це гротескова візія узагальненого образу кривавого пасіонарія, великого смертодавця за велику ідею, за будь-яке «правоє дєло»? І хоч здійснилася «мрія одвічна» його:
все одно і він не подужав законів природи:
(Оцінімо силу цієї метафори!) Одначе ж Юдиному поріддю кінця немає:
Патетична історія людства триває…
Що ж до мотиву зради, пов'язаного з найвідомішим Юдою, її історичної невичерпності, її всілякого тріумфу, — то він не раз озиватиметься в поезії Сергія Жадана мотивом невитравного гріху людського буття.
Прикладами яскравих Жаданових апокрифів (цих, можна сказати, вільних фантазій, а інколи й наближених до перекрутів) можуть бути вірш «Святий Георгій» і цикл «Тереза» (в наступній збірці — «Пепсі», 1998) — спроби неканонічно вписати канонічні постаті в занепалу й незбагненну (постканонічну?) сучасність.
Над знаково-безіменним містом, наче дирижабль, погрозливо-святково кружляє Змій і гупає у шкіряний барабан та дмухає в золоту сурму — сакральний інструментарій Апокаліпсису. А так само знаково-безликий люд дивиться на нього знизу вгору у промовистому мовчанні, і «всі пастви» (всі — це у Жадана не випадково, в нього немає паств своїх) на всяк випадок «правлять за нього молитву», — аж поки вийде Святий Георгій, тримаючи в руках не меча, лиш «патичок і вервиці»; довгими промовами заманюючи Змія в «чернечі тенета», він поборює його, і той «квилить під брамою», як «побитий пес». По суті це трагікомічний гротеск: світові небеса по-рейдерському захопив і повноправно контролює Змій як уже сакральний кримінальний авторитет, «пастви» обачливо моляться йому, посполитий люд звично німотствує, а Святий Георгій вже не змієборець, а миротворець. І таки успішний: Змія геть деморалізував чернечим словоплетінням. Може, воно й добре для ядерної ери, бо ж не знаємо, які у Змія ресурси і де його великодержавне гніздів’я? Зрештою, і в євангельські часи божественне Слово важило більше за Меч. Слово було провідником любові, а це так важливо в поезії Жадана. І наш (жаданівський) Святий Георгій, укоськавши Змія, вертається, наче поважний городянин (чи, бува, не земляк, харків'янин?), до свого мирного звичного житла. Більше б таких Святих Георгіїв у наших містах, загрожених надлетілими турбореактивними Зміями та вітчизняними повзучими підзмійками!
Інакше в циклі «Тереза». Там небо не вороже до нас. Із нього впадає на землю не Змій, але ангел — літун-одинак «без розпізнавальних знаків». Сам, правда, гине, залишивши по собі «срібний тривожний дюралюміній», але шкоди нікому не завдає. Хіба що, при падінні збивши з дерев іній, «рушить химерну довершеність ліній». Чим, певно, й пояснюється розкішна хаотичність картини цього фрагменту світу в Жадана. Спазматичними мазками, уривчасто й гротескно-перемішано, «по-жаданівському», в дусі стьобу схоплений, зіжмаканий «геополітичний», предметний і культурно-психологічний ландшафт доби:
таки залишається в усіх подробицях підконтрольним легальній вищій силі, начебто спочутливій до нас грішних: