— Чому ж? Я подивлюсь Лізі в очі і вже знаю, що в неї на серці.
— Потім Казан сам побіг на заставу. Вартовий, коли побачив, що він вільний, влетів у свою будку і швидко зачинив за собою двері. Але пес не звернув на нього ніякої уваги, вбіг у двір, потім в коридор і зупинився перед заскленими дверима їдальні. Звівся на задні, вперся передніми лапами в шибку і якусь мить заглядав усередину…
З низької гілки злетіла сойка і закричала на сполох. Зразковий сторож лісу, вона попереджала всіх лісових жителів: увага, сюди йде людина!
Ліза здригнулась. Іншим разом уже давно б знала про ту сойку: у неї був просто казковий слух — чула найменший шелест модрини, рух гілки, на яку сіла ворона. Але зараз у неї в голові був лише той чорний розбійник, який гортанним голосом кликав її. Жоден з тих закликів не був ніжним, але вони ятрили її кров.
— Звичайно, в їдальні всі перелякались, кожен шукав, куди б сховатися. Потім один прапорщик сказав: так, товариші, далі не піде, він ще кого-небудь порве, треба його схопити. Але ніхто не наважився, і тоді він сам надів захисний рукав.
Казан завжди кидався на той рукав мов божевільний. Навчили на тренуваннях. Знаєш, ті гицелі можуть, якщо стараються. Мабуть, у того прапорщика душа була в п’ятах, коли він одчинив скляні двері. А в тебе, Лойзо, не була б?
— Мене теж собака загнав якось аж на дерево, — признався провідник.
— Казан на той рукав і не глянув, а помчав просто до лісу. Я знаю, все це схоже на святкове оповіданнячко, але так воно й було. На заставі дізналися, що вгорі на кордоні лютував вихор, а тут внизу, у затишку, нічого не чули. І в поведінці Казана є, безумовно, якийсь сенс. І за ним негайно було послано розвідувальний загін під командою того прапорщика. Казан біг помалу, щоб його могли бачити. А коли почався густий непроглядний ліс, почекав людей і пішов попереду. Собака вів людей. І привів їх до тяжкопораненого. То нехай мені тепер хтось скаже, що собака — поганий товариш.
— А хто таке може сказати! Ану, спробуй, удар мене рукою по плечу.
— Егеж. І Ліза вмить схопить мене за горлянку. Я ту твою бестію добре знаю.
— Ну от, бачиш! І говори про неї, будь ласка, ввічливіше.
Ліза йшла біля ноги. Пень уже близько, і серце в неї тріпотіло від думки, що там вона зможе як слід розгледіти Вовка. Три дні тому вона так і зробила. Тільки там могла вона зупинитись і подивитися йому в очі. Совість дозволяла їй це після таких довгих випробувань.
Її спостережливість трохи притупилася через того чорного диявола, та все ж Ліза почула слабкий рух у траві біля стежки. Вся наїжившись, вона блискавично кинулась під ноги хазяїну.
— Добре, Лізо, дуже добре, — похвалив він її, хоч побачив гадюку на якусь мить раніше від неї.
Гадюка звивалася на осонні. Всі троє зупинились. Пепік озирнувся, шукаючи якогось дрючка.
— Облиш! — мирно промовив провідник.
Ліза помалу заспокоювалася. Гадюка належала до знайомих їй істот. Було небезпечно наступити на неї, але укуси її собака переносить краще, ніж людина. Крім того, Ліза знала, що гадюка ніколи не нападе, якщо біля неї нема гадюченят. Їй не хотілося кривдити нікого, хто не скривдив її.
Гадюка помалу розгорнулася, засичала, вітаючи вищих істот або й просто з ввічливості, і тихенько заповзла у високу руду від сонця траву.
— І ти залишиш її живою? — промовив з докором Пепік. — А уяви собі, що сюди прийшли б діти.
— Тут не може бути ніяких дітей. Хіба що лісоруби. А вони мають досвід.
— Я не кажу — тут. А в звичайному лісі. — Ганяють, бігають, наскочать на гадюку — і нещастя готове. Змія — шкідник. «Цікаво, — подумав провідник. — Усе в природі, що якось загрожує людині, оголошується шкідливим. І заєць, бо об’їдає молоді деревця. Але швидше тому, що його м’ясо має непоганий смак».
Прикордонники на тому боці річки про щось сперечалися. Старший, з бородою, був схожий на лісника. Говорив грудним глибоким голосом. А молодший, огидно верещав. Грудний голос не порушував тиші природи. Навпаки, він наче належав до. неї. А вереск молодшого лякав її, як звір лякає птахів.
Пепік зупинився.
— Знаєш, про що вони розмовляють?
— Я не прислухаюся.
— Про жнива.
— Про це й ми розмовляємо.
— Що в них на полях мало людей.
— Як і в нас. Власне, — провідник зупинився, — я читав статистичні зведення, у нас на гектар більше людей, ніж в Америці.
— Але у них краща механізація.
— Дай час — і в нас буде. Тобі цікаво слухати їх?
— Цікаво.
Хвилину вони йшли мовчки.
— Їм, власне, не можна дуже довіряти, — захитав головою стрілець.