— Ну, не мусив, — пробурмотів Грюнфельд, — aber was kann man machen?[5]
Один лісоруб опинився біля капітана. Штовхнув його непомітно ліктем.
— Є непоганий самогон, — мовив він. — По-моєму, градусів вісімдесят.
Капітан примружив очі.
— І його можна пити?
— Я п’ю, — відповів лісоруб, теж трохи примруживши очі. — А цей підполковник мені подобається. Що, як я його теж покличу?
— Краще не треба, — сухо засміявся капітан. — Подивись, Бовзку, йдеться про он ту жінку, — він показав на мертву. — Підстрелила двох моїх хлопців. Спитай у товаришів, добре?
— З них її ніхто не знає, — заперечливо махнув рукою лісоруб. — Ви ж розумієте, ми тут усі давно знайомі один з одним.
Капітан кивнув. Він не вірив у цю десятикілометрову теорію. Тут стояли хороші люди з чесними очима. І даремно освітлювали ліхтарями їхні обличчя. Йому було соромно за це, він знав, що лісоруби не такі дурні, щоб не зрозуміти, навіщо це робиться.
Підполковник підсів до нього.
— Ніхто з них? — спитав він і сам собі відповів. — Звичайно, з них ніхто.
— З цих ніхто, — погодився капітан. — Я ж їх усіх добре знаю.
— Знаю! — Підполковник підняв голову. — Знаю — це велике слово.
Тут були словаки, реемігранти з Румунії, старі лісоруби — німці, яких війна навіть не торкнулася, вони просто не помітили її; троє чехів, двоє сімейних і одинак Бовзек, який розлучився з дружиною, вірніше, вона просто втекла від нього, і капітан добре знав чому і не судив її: тут вона була весь час сама. Молодій жінці хочеться піти кудись на танці, а він прийде стомлений після цілоденної роботи, впаде на ліжко і враз засинає.
Лісоруби стояли ніби закам’янілі.
— Отже, маємо дев’ятнадцять підозрілих, — зітхнув майор.
— Я б теж, — підполковник сів на повалене дерево і закинув ногу на ногу, — поставив на будь-якого з них. Бо нам жилося б надто добре, товариші, якби в кожного з нас на лобі було написано, що він зробив або що хоче зробити. — Він замислився. — А втім, ні. Що б то було за життя, якби з нього зникли всі несподіванки! Людина завжди цікава тим, що може нас чимось здивувати. Ну, досить, не люблю філософствувати.
Він устав з дерева. Усміхнувся до капітана.
— Був такий Муцій Сцевола. Той міг спокійно покласти за когось руку в вогонь. А ви б поклали за них у вогонь руку?
Капітан знизав плечима.
— Ну, от, бачите. Дев’ятнадцять підозрілих, І якщо ця жінка не збожеволіла, то бігла саме до когось із них!
7
Батальйонний інструктор Стогончік одержав телефонограму дуже пізно. Власне, він і не був зараз потрібен на кордоні. Злива перешкодила провести випробування п’яти собак, як було намічено.
Інструктор зупинив мотоцикл на всьому ходу. Заднє колесо ковзнуло по мокрій траві, і Стогончік мало не втратив рівноваги. З недовірою оглядав сліди, на які наскочив коло самої застави. Трохи далі на траві сіріли наноси піску.
— Це ж вовк! — вигукнув він, хоч далеко навкруги не було жодної живої душі. Тільки на спостережній вежі над заставою вже стояв молодший сержант і уважно розглядав у бінокль кордон.
З застави аж сюди було чути дзенькання металевого посуду. Кухарі вже були на ногах. Раз у раз долинало жалібне скавуління собаки з тих, що були замкнені в своїх будках.
Інструктор поставив машину і схилився над слідом. Він був свіжий і глибокий. Поблизу вибивалося маленьке джерело, яке весь час зволожувало землю. Таких джерел на кордоні було багато.
Краї сліду гострі й високі. Ось грудка піску відкололась і впала всередину.
— Це вовк! — знову голосно промовив інструктор. — Це вовк, або я нічого не розумію.
Він ще стояв на колінах, тільки підвів голову і для певності розстебнув кобуру.
Лишалося кілька хвилин до четвертої години ранку. Ще не світанок, але вже й не ніч. Якісь зеленкуваті, непроглядні сутінки. Навіть на перші промені сонця ще нема й натяку. Хоч дощ давно ущух і небо починало світитися кобальтовим світлом. Білі берізки немов відчули, що сонце ось-ось вийде, почали струшувати з себе краплі дощу і непомітно повертали до сходу листочки — так помалу, що цей рух не вловило б жодне людське око. Граби й бересклети не здавалися вже такими темними, кора їх набувала фіолетового відтінку. Внизу на болоті над килимком жовтого латаття засвітилася срібляста верба. Ще не було четвертої години ранку, а молодший сержант на спостережній вежі дужче затягнув комір уніформи. Із стерні тягло ранковим холодом. Тут і там по той бік кордону зорані клаптики були печальні, мов траурні прапори.