— Так, пса, — кивнув головою Франек. Раптом він заспокоївся. Його великі, важкі руки безпорадно висіли вздовж боків.
Думки, що всю ніч мучили капітана, знову обсіли його. «А що я знаю про нього? Боузек бере розлучення із своєю, а в цього, певно, була якась ще перед тим, як він приїхав сюди. І покинула його. Є чоловіки, які не можуть забути жінки».
— Нічого не буде. — Капітан заперечливо похитав головою і показав на Вовка. — Він так просто в руки не дасться.
— Ich ge’e mit ihm[9], — запропонував Густл Грюнфельд.
— Мені ніхто не потрібен, — перебив Франек приятеля.
— Отакий він завжди! — зітхнув Густл. — Aber ich ge’e doch![10]
Капітан замислився.
— Тоді давайте звузимо коло, — запропонував він. І в нього наче впав камінь із серця — це було цілком прийнятне рішення. В усякому разі, не буде потреби вбивати такого чудового пса. Капітан тільки запитливо подивився на підполковника-ветеринара.
— Я теж можу закрити на це очі, — пробурмотів підполковник. — Єдине — якщо він його візьме — зроблю йому ін’єкцію.
— Візьміть хоча б захисний рукав, — сказав капітан.
Франек махнув рукою.
— Це я вмію. Я був під час війни… — Він раптом замовк і замислився. Щось наче попереджало його, щоб не казав далі нічого — він тільки ніяк не міг збагнути чому.
— Що під час війни? — спитав зацікавлений капітан.
— Артист, — допоміг Франекові Грюнфельд.
— Ні-і-і, — закрутив головою Франек. — У цирку. Звірі і так, — випалив він і хвилину чекав, що скаже на це капітан. — Тільки я забув хазяїна. Буш чи Кроне. Я служив у багатьох цирках. А собака мені підійде.
Так, собака підійде, погодився капітан. Страшні і собака, який ненавидить людей, і самотня людина, яка людей уникає.
— І все одно це краще, ніж ліквідація, — підкреслив підполковник.
Батальйонний інструктор гарячково обмірковував становище. Він не мав сумніву, що ці двоє впораються з собакою, тим більше, що один з них працював із звірами. Але не сумнівався і в тому, що Вовк буде люто захищатись. А з ним нічого не повинно статися. Ці двоє може й добере знають отих дворових кунделів, а не розуміють, що таке пес, вихований на кордоні… Навіть якщо й стикаються з ним щодня.
Стогончік думав. Можна спустити трьох-чотирьох собак, щоб вони нападали на чужака. Проте це дуже сміливе рішення, бо видно, що цей пес — добрий боєць і порве Принца, який уже завоював премію на собачій виставці в Берліні і вартий не менше десяти тисяч… коли вже вдаватись до бухгалтерії.
— Нічого мені не треба, — загудів Франек, що ніби читав думки Стогончіка. Він помалу повернувся і скинув з плеча пилку. Всі його рухи були повільні і цілеспрямовані. Коли падає дерево, треба вміти відскочити від нього. Не поспішати. Завжди проходить чимало секунд, поки впаде на землю лісовий велетень, і часу на роздуми завжди досить. Тільки дурень опиниться якраз під стовбуром.
Вовк очікував. Шкірив свої білі ікла і все ще не вірив, що на нього нападуть. Хвилину тому до нього підходив чоловік. Той принаймні був переляканий чи просто не хотів іти вперед — в усякому разі, на нього вистачило слабкої самиці.
Тепер на нього йшли двоє. Другий його не цікавив — він теж боявся. Але в першому він не впізнавав людини. Ніякого страху, ніякої обережності. Він і не думав обходити Вовка, а йшов просто на нього. Горбився, не поспішав, по боках метлялися довгі руки. А вираз обличчя був похмурий, жорстокий.
Чоловік весь був скуйовджений і рудий, як лисиця. А ще він пахнув. Чорний Вовк не любив людського запаху, бо ненавидів людей, але запах від цього чоловіка — суміш поту, бруду й алкоголю — розлючував його вкрай.
Пес наїжився, нап’ялися всі м’язи його прекрасного тіла.
Ні, цей чоловік його не боявся. У нього в руках не було навіть тих небезпечних речей, що ними вбивають з відстані.
Ні дрючка, ні довбні. Нічого. Чоловік здавався скоріше великим, злим, темним звіром, який усвідомлює свою силу, а тому не поспішає.
Франек був уже зовсім близько, а Вовк іще вагався. Він не розумів, чого не спустили собак. І не розумів хоробрості цього чоловіка.
— Краще залиште його, Франеку! — крикнув знизу капітан.
Лісоруб не озирнувся. Не звертав уваги ні на що, крім собаки, якого мав приборкати. І знав, що приборкає. Внутрішньо він сміявся з цього пса, але водночас поважав його.
— Ми схожі — ти і я… — шепотів він, хоч і не зміг би пояснити, в чому вони схожі.