Вогнерукий витягнув з-за пояса хустинку і ретельно стер зі шкіри попіл.
— Це допоможе нам потрапити до замку. Попіл має силу лиш тоді, коли фея дасть тобі його сама. Гайда, до роботи!
Фарид недовірливо подивився на Вогнерукого.
— Я не зможу! — промурмотів він. — Я не знаю, як у тебе вийшло.
— Дурниці! — Вогнерукий відійшов від води і присів на вологий пісок. — Зможеш! Просто подумай про Меґі!
Фарид нерішуче подивився вгору на замок.
— А там угорі вогню не видно?
— Замок далі, ніж здається. Твої ноги це відчують, коли підніматимемось. А якщо вартові щось помітять, то думатимуть, що це блискавка або що над водою танцюють вогняні ельфи. Але відколи ти так довго думаєш, перш ніж почати гру?
Тричі вогонь згасав, коли він кидав його в хвилі. Вчетверте полум'я обійняло хвилі так, як хотів Фарид. Вогонь удруге цієї ночі розважався з водою.
— Добра робота, — сказав Вогнерукий, коли хлопець гордо оглядав попіл на руках. — Гарненько розітри його по грудях, ногах, обличчю.
— Навіщо?
— Бо він зробить нас невидимими, — відповів Вогнерукий, розтираючи попіл по обличчю, — невидимими до сходу сонця.
Невидимі, як вітер
— Прошу вибачити, ваша кривавосте, ясновельможний пане Бароне! — заговорив він улесливим голосом. — Моя помилочка, моя помилочка!.. Я вас не бачу, звичайно ж, ні, ви невидимі! Даруйте старенькому Півзові цей маленький жартик, прошу пана!
Бути невидимим — дивне відчуття. Фарид відчував себе всесильним і втраченим одночасно. Наче він ніде й усюди. Найгірше було, що він не бачив Вогнерукого. Він міг покластися лише на свій слух.
— Вогнерукий, — шепотів він постійно, коли йшов за ним крізь ніч.
І кожного разу чув у відповідь тихе:
— Я тут, просто перед тобою.
Солдати йшли кепською, майже зарослою дорогою, що широко обмотувала пагорб. Вогнерукий же йшов угору по схилах, занадто крутих для коня, до того ж під лицарем в обладунках. Фарид намагався не думати про ногу Вогнерукого, а той час від часу лаявся і зупинявся перепочити, невидимий посеред ночі.
Замок виявився таки далі, аніж видавалося з узбережжя. Але нарешті його височезні, аж до неба, мури здійнялися просто перед ними. Омбрійський замок порівняно з ним — іграшка. Здавалося, в Сутінковому замку кожен камінь витесано з думкою про війну. Коли Фарид ішов услід за важким диханням Вогнерукого, з жахом уявив, як воно: дряпатися вгору крутим схилом, коли з горішніх зубців ллється гаряча смола і в тебе стріляють з арбалета.
Коли вони дійшли до брами, до ранку лишалося чимало часу. Ще кілька дорогоцінних годин вони будуть невидимі. Але браму зачинено. Фарид відчув, як на очі накочуються сльози розчарування.
— Зачинено! — пробурмотів він. — Їх уже привезли! Що тепер?
Кожен подих завдавав йому болю, так швидко вони бігли. Яка користь із того, що вони прозорі, як скло, і невидимі, мов вітер?
Він відчув тіло Вогнерукого, таке тепле у вітряну ніч.
— Звичайно, зачинено! — прошепотів його голос. — А ти думав, ми наздоженемо їх? Нам би не вдалося, навіть якби я не шкутильгав, як стара шкапа! Однак побачиш, цієї ночі вони ще раз відчинять браму. Хай навіть для котрогось свого шпигуна.
— Може, спробувати перелізти? — Фарид подивився вгору на блідо-сірі мури. Між зубцями виднілися озброєні списами вартові.
— Перелізти? Схоже, ти закохався по самі вуха. Бачиш, які гладкі й високі мури? Забудь, ми чекаємо.
Попереду здіймалися шість шибениць. На чотирьох з них висіли мерці. Фаридові трохи полегшало, що вночі вони виглядали, як лантухи зі старим одягом.
— Чорт забирай! — почув він бурмотіння Вогнерукого. — Чому від феїного трунку не пропадає страх, лише тіло?
Подув прохолодний вітер, Фарид саме дихав на невидимі пальці, щоб хоч якось їх зігріти. І раптом крізь ніч долинув цокіт копит.
— Ну от! — прошепотів Вогнерукий. — Здається, нам хоч раз пощастило! Пам'ятай, хай там що, перед сходом сонця мусимо зникнути. Зі сходом сонця ми знову станемо видимі, і, схоже, швидше, ніж устигнемо викликати вогонь.
Цокіт копит наростав, з темряви виринув лицар у червоному й чорному.
— Ти поглянь! Це ж Ворон! — прошепотів Вогнерукий.
— Гайда! — процідив Вогнерукий, коли брама зі скреготом розчинилася.
Вони йшли так близько до Ворона, що Фарид міг торкнутися конячого хвоста.
«Зрадник! — подумав він. — Брудний зрадник».
Фарид залюбки стягнув би його з сідла, приклав би ножа до шиї і запитав, яку новину він привіз у Сутінковий замок. Та Вогнерукий проштовхнув хлопця крізь браму. Ворон попрямував до стаєнь. Замок кишів панцерними.