Мо відклав ніж убік.
— Я завтра закінчу, як і домовлялись. Я б закінчив швидше, та шкіра на обкладинку мала дірки від колючок і тріщини, та й папір далеко не найкращий.
— Так, я знаю, бібліотекар переказав мені скарги! — Голос Змієголова був такий хрипкий, наче князь геть його викричав. — Якби вирішував Тадео, то залишок свого життя ти провів би тут, у цій світлиці, й переплів би всі мої книжки. Але я дотримаю свого слова! Я відпущу вас тебе, твою дочку, твою жінку і той шпільманський набрід… Я вас усіх відпускаю, тільки віддай мені книжку! Мортола розповіла мені про три слова. Твоя донька схитрувала, та мені байдуже: я простежу, щоб їх ніхто туди не вписав! Я хочу нарешті засміятися їм в обличчя: Холодному чоловікові та його блідим бабам! Ще одна ніч — і я розтрощу свою голову об стіну, вб'ю свою дружину, вб'ю свою дитину, вб'ю вас усіх. Ти зрозумів, Сойко, чи як там тебе звати? Мусиш закінчити, перш ніж знову стемніє!
Мо погладив дерев'яну обкладинку, вчора обтягнуту шкірою.
— Книжка буде готова, коли знову зійде сонце. Заприсягніться життям вашого сина, що ви нас негайно відпустите.
Змієголов озирнувся, наче за ним стояли білі жінки.
— Так, так, я клянуся на чому і на кому захочеш! Коли зійде сонце, приємно чути! — Він ступив крок до Мо і глянув на його груди. — Покажи мені! — прошепотів він. — Покажи мені, куди Мортола тебе поранила. Цією чарівною зброєю, яку мій зброяр розібрав так, що вже ніхто не може її зібрати назад. Я наказав його повісити.
Мо вагався, та зрештою розстебнув сорочку.
— Так близько до серця! — Змієголов притиснув руку до грудей Мо, наче хотів упевнитися, що там ще б'ється серце. — Так! Ти, схоже, знаєш рецепт проти смерті, інакше давно помер би.
Він розвернувся і махнув обом слугам, щоб ті йшли до дверей.
— Отже, зразу, щойно зійде сонце, я пошлю по тебе, по тебе й по книжку, — сказав він упівоберта. — Принесіть мені щось поїсти, в залу! — гаркнув Змієголов уже за дверима, коли вартові зачиняли двері на засув. — Збудіть кухарів, прислужниць і Свистуна. Збудіть усіх! Я хочу їсти. І пісень, хочу слухати похмурих пісень. Свистун мусить співати так голосно, щоб я не чув, як плаче дитина.
Мо підійшов до вікна. Завмер і дивився крізь вікно.
— До сходу сонця? Встигнеш? — спитала Меґі стурбовано.
— Звичайно, — сказав він не обертаючись.
Над морем мерехкотіли блискавки, як віддалене сяйво. Меґі підійшла до Мо, він обійняв її. Він знав, що вона боялася грому.
— Ти бачив страх на його обличчі? — прошепотіла Меґі. — Саме так написав Феноліо.
— Так, навіть Змієголов мусить грати роль, яку задумав для нього Феноліо, — відповів Мо. — Але й ми мусимо, Меґі. Як тобі таке подобається?
Остання ніч
Так, про сни!
Адже лінивого ума це діти,
Це нашої фантазії плоди.
Породжує вона химерні мрії —
Легкі й тонкі так само, як повітря…
Коли саме Змієголов відпустить полонених, не міг сказати жоден шпигун, але це станеться сьогодні. Розбійники сиділи і голосно розповідали про минулі пригоди. Можливо, так вони намагалися прогнати страх.
Вогнерукий не хотів ані говорити, ані слухати. Він знову прокидався серед ночі від страшних снів. Цього разу вони його неймовірно перелякали. Вони були такі справжні, що Вогнерукий скочив з ліжка. «Це все мертві. Вони притягують страшні сни, — казав Фарид. — Вони нашіптують жахливі речі, а тоді лягають тобі на груди, щоб відчути шалений стукіт твого серця. Від цього в них з'являється відчуття, що вони знову починають жити!»
Таке пояснення сподобалося Вогнерукому. Він боявся смерті, але не мертвих. Втім, якщо сни показують те, що на нього чекає? Реальність — крихка річ, голос Чарівновустого його навчив раз і назавжди.
Сни про мертвих, постійно мерці, всюди тільки кров і смерть? Якось йому наснилася Реза, якось Меґі, тоді знову Болотяник. Чорного Принца він теж бачив — на його грудях кров. А сьогодні, сьогодні — Фаридове обличчя… Звичайно, він спробував переконати хлопця, щоб той залишився з Роксаною в копальні. Але його переконувати безнадійно.
Фарид скрутився, як немовля, підтягнув коліна до грудей, біля нього спали дві куниці Як мирно хлопець спить, зовсім інший хлопець, ніж той з його снів. По його темному обличчю, навіть промайнула усмішка. Можливо, йому снилася Меґі. Він так часто про неї запитував. Вогнерукий дуже добре пригадував свої відчуття, коли вперше закохався. Яким беззахисним стало його серце, тріпотіло й здригалося, щасливе і жахливо нещасне водночас.