— Мо? — Вона стурбовано подивилась на тата. — Де ти був? Роксана хоче вирушати в дорогу, і Реза запитує, чи ми йдемо з нею. Що скажеш?
Так, що він скаже? Куди йти?
«Назад у майстерню, — подумав він. — Назад у будинок Елінор. А може, ні? Куди хоче Меґі?» Він подивився на неї і відразу зрозумів. Звичайно. Вона хоче залишитися тут, через хлопця, не лише через Мо. І Реза теж хоче, попри темницю, в якій вона сиділа, попри весь цей біль і всю цю темряву. Що у світі Феноліо такого, що сповнює серце тугою? Хіба він її теж не відчуває? Швидка солодкава отрута…
— Що скажеш, Мо? — Меґі взяла його руку. Як вона виросла!
— Що скажу? — Він прислухався, наче міг почути шепіт літер на стінах штолень або в тканині ковдри, під якою спав Чорний Принц. — Тобі сподобається, якщо я тобі скажу… Покажи мені фей, Меґі. І русалок. І ілюстратора з Омбрійського замку. Подивимося, чи його пензлі такі вже тонкі.
Небезпечні слова. Але Меґі обняла його так сильно, як обнімала востаннє, коли ще була маленькою.
Фаридова надія
І ось він мертвий, і душа його втекла
в Безсонячну країну.
Коли вартові перед сходом сонця вдруге забили на сполох, Чорний Принц наказав усім спуститися глибоко в штольні, туди, де у вузьких коридорах стояла вода і, здавалося, можна було почути дихання землі. Феноліо підійшов до Меґі й потягнув її з собою.
— Ось. Але я нічого не гарантую, — прошепотів старий. — Можливо, це ще одна помилка, чорним по білому. Я занадто утомлений, щоб про це думати. Нагодуй її, цю кляту оповідку, нагодуй її новим текстом, я не слухатиму. Я лягаю спати. Це останнє, що я написав.
Нагодуй її.
Фарид запропонував, щоб Меґі читала там, де спали Вогнерукий і він. Заплічник Вогнерукого лежав біля його ковдри, обидві куниці скрутилися по боках від нього. Фарид присів і притиснув заплічник до грудей, наче в ньому стукало серце Вогнерукого. Очима, сповненими очікування, він глянув на Меґі, але вона мовчала. Дивилася на літери і мовчала. Почерк Феноліо розпливався перед її очима, наче вперше не захотів, щоб його прочитали.
— Меґі? — Фарид дивився на неї. В його очах бриніло стільки суму, стільки розпачу.
«Для нього, — подумала вона, — тільки для нього». І стала на коліна на ковдру, під якою спав Вогнерукий.
Вже промовивши перші слова, вона відчула, що Феноліо добре зробив свою справу, відчула, як літери дихнули на неї. Літери ожили, оповідка знову ожила. Вона хотіла збільшитися. Вона цього хотіла! Феноліо відчував те саме, коли писав її?
«Одного дня, коли смерть знову отримала багату здобич, — почала Меґі, їй здалося, ніби вона читає добре знайому книжку, яку недавно відклала вбік. — Феноліо, великий поет, вирішив більше не писати. Він стомився від слів і їхньої сили спокушати. Йому було прикро, що вони його обманювали, насміхалися з нього і мовчали, коли мали говорити. Отож він викликав іншого, молодшого за себе, на ім'я Орфей. Спритний з літерами, хоча ще не вміє добирати їх так майстерно, як Феноліо. Старий вирішив навчити його свого мистецтва. Для кожного майстра настає пора передати своє вміння. Певний час Орфей замість нього мусить бавитися зі словами, спокушати і брехати з їх допомогою, творити і руйнувати, проганяти і викликати назад. А Феноліо чекатиме, щоб його втома минула, щоб у ньому знову прокинулося зацікавлення літерами. І тоді він відішле Орфея назад — у світ, з якого його викликав тільки для того, щоб той свіжими словами вберіг життя його історії».
Голос Меґі затих. Він відлунював під землею, наче в нього з'явилася тінь. І тієї миті, коли запала тиша, почулися кроки. Кроки на мокрому камені.
Знову одна
«Надія» — щось пернате.
Орфей зник просто перед очима Елінор. Пляшка вина вислизнула Елінор із рук, впала на дерев'яну бібліотечну підлогу й розбилася серед усіх тих розкритих книжок, які залишив Орфей.
Пес завив, і так огидно, що Даріус примчав аж із кухні. Ґевал стояв, витріщившись на місце, де хвилину тому був Орфей.
— Він… — прошепотіла Елінор. — Даріусе, він… Він там… вони всі там. Тільки ми тут!
На мить Елінор відчула безмежний жаль до себе. Вона, Елінор Лоредан, тут, серед усіх цих книжок, і вони не впускають її, жодна з них. Двері, які її кличуть, зачинено. Кляті безсердечні книженції! В них повно порожніх обіцянок, повно фальшивих приманок, вони постійно збуджують голод, та ніколи не втамують його, ніколи!