«Не плакати, Резо, — думала вона. — Ти достатньо поплакала за останні дні».
Худорлявий знову закашляв.
— Гаразд, ви чули, що вона сказала? — Принц присів навпочіпки біля неї. — Обоє залишаться тут, поки не прийде Вогнерукий і не підтвердить те, що вона розповіла. Він вже нам скаже, чи це лише сумирний палітурник, чи розбійник, про якого ви завжди базікаєте. Вогнерукий знає його, твого чоловіка, чи не так?
— Так, — тихо відповіла Реза. — Він знає його ще довше, ніж мене.
Мо повернув голову. Він прошепотів ім'я Меґі.
— Меґі? Це твоє ім'я? — Принц відштовхнув морду ведмедя, коли той знову обнюхував хліб.
— Це ім'я нашої доньки.
— У вас є донька? Скільки їй років? — Ведмідь перевернувся на спину, щоб йому почухали черево, немов псові.
— Тринадцять.
— Тринадцять? Майже такого віку, як донька Вогнерукого.
— Донька Вогнерукого?
Він їй ніколи не розповідав, що має доньку.
— Чого ви ще стоїте? — гримнув Принц. — Принесіть свіжої води! Ви що, не бачите, як його лихоманить?
Жінки заметушилися, як здалося Резі, полегшено від того, що знайшовся привід піти з печери. А чоловіки нерішуче стояли.
— А що, коли це все ж таки він, Принце? — запитав худорлявий. — А що, коли Змієголов довідається про нього раніше, аніж Вогнерукий з'явиться тут? — Він так сильно кашляв, що аж притискав руку до грудей.
— Якщо він хто? Сойка? Дурниці! Його напевно взагалі не існує. А якщо й так? Відколи це ми видаємо тих, хто на нашому боці? А що, коли пісні правдиві, і він захистив ваших дружин, ваших дітей…
— Пісні ніколи не бувають правдиві. — Брови Двопалого були такими темними, немов він намастив їх сажею. — Він, напевно, не кращий за інших харцизяк з битого шляху, ненаситний до золота вбивця, нічого більше…
— Можливо, а можливо, й ні, — відказав Чорний Принц. — Я бачу лише пораненого і жінку, яка просить про допомогу.
Чоловіки мовчали. Утім, погляди, які вони кидали на Мо, були все ще неприязні.
— Зараз же забирайтеся геть. Ну ж бо! — накинувся на них Принц. — Як же йому одужати, коли ви на нього так витріщилися? Чи, може, ви думаєте, що його дружині бракує вашого жахливого товариства? Зробіть послугу, надворі достатньо роботи.
Вони пішли. Буркочучи, поплелися геть, як люди, які не виконали те, заради чого прийшли.
— Він не Сойка! — прошепотіла Реза, коли вони пішли.
— Очевидно ні! — Принц почухав свого ведмедя за круглим вухом. — Але боюся, що ті чоловіки переконані в протилежному. А Змій пообіцяв високу винагороду за Сойчину голову!
— Винагороду? — Реза поглянула на вхід до печери.
Двоє з чоловіків усе ще стояли там. — Вони повернуться, — прошепотіла вона. — І намагатимуться таки відвести його.
Чорний Принц похитав головою.
— Ні, поки я тут. А я залишуся, доки не прийде Вогнерукий. Кропива сказала, що ти надіслала йому звісточку, отже, він скоро буде тут і скаже їм, що ти не обманюєш. Правда ж?
Жінки повернулися з мискою води. Реза занурила в неї шматок тканини і охолодила чоло Мо. Вагітна жінка схилилася над нею і поклала їй на коліна кілька засушених квіток.
— Ось, — прошепотіла вона до неї. — Поклади їх йому на серце. Це приносить щастя.
Реза провела рукою по сухих головках квітів.
— Вони слухаються тебе, — сказала вона, коли жінки знову пішли. — Чому?
— Бо вони обрали мене своїм королем, — відповів Чорний Принц. — І тому що я влучно кидаю ножі.
Феїн цмин
Хлопчак у далеч розпочне глядіти:
чоловіки й жінки, жінки і діти, юрба людей строката і гучна…
Вогнерукий не вірив Фаридові, коли той розповів йому, що побачив і почув у комірчині Феноліо. Ні, навіть цей старий не міг бути настільки божевільний, жартуючи зі смертю. Та потім, ще того самого дня, кілька жінок, які у Роксани купували трави, повідомили те саме, що й хлопець: мовляв, Козимо Вродливий повернувся, відродився з мертвих.
— Жінки розповідали, що білі жінки так сильно у нього закохалися, що зрештою знову б забрали його, — сказала Роксана. — А чоловіки кажуть, що він увесь цей час ховався від своєї бридкої дружини.
«Шалені історії, втім не настільки шалені, як правда», — думав Вогнерукий.
Про Бріану жінки не могли розповісти. Те, що вона була в замку, не подобалося йому. Ніхто не знав, що там далі відбуватиметься. Нібито Свистун був усе ще в Омбрі з півдюжиною панцерних. Решту Козимо повигонив за міські мури. Вони чекали на прибуття їхнього господаря. Бо всюди говорилося: Змієголов сам приїде, щоб поглянути на цього князя, що воскрес із мертвих. Він так легко не примириться з тим, що Козимо знову відібрав трон у його онука.