Вуста в Елінор скривилися в ледве помітній усмішці.
— Непогана відповідь, — мовила жінка й відступила вбік. — Бачу, ти теж не змінився. Входьте. Я покажу книжки, яким потрібна твоя допомога. І ще декотрі.
Меґі завжди гадала, що в Мо страх як багато книжок. Та коли вона переступила поріг тітчиного будинку, то зрозуміла, що помилялася.
Ні, тут не стояли в усіх кутках стоси, як у них удома. Тут кожна книжка вочевидь мала своє місце. Але там, де в людей зазвичай були шпалери, картини чи просто голі стіни, в Елінор стояли й висіли полиці з книжками. У передпокої, через який їх спершу повела тітка, полиці були білі й здіймалися до самої стелі. У кімнаті, яку вони перетнули потім, полиці виявилися вже чорні, як кахельна плитка на підлозі; такі самі були і в коридорі, куди вони завернули далі.
— Оці ось, — зневажливо показала рукою тітка, проходячи повз корінці книжок, що тісно попритискались одна до одної, — зібралися тут за багато років. Вони не дуже цінні, здебільшого нічого особливого. І якщо в когось засверблять руки й він візьме котрусь із них… — тітка коротко зиркнула на Меґі, — то це серйозних наслідків за собою не потягне. Головне, щоб ті руки, коли вдовольнять свою цікавість, ставили книжки на місце й щоб потім серед сторінок не лишалося неапетитних закладок. Хочеш — вір, хочеш — ні… — вона обернулася до Мо, — а в одній з останніх книжок, які я купила — до речі, чудове перше видання дев’ятнадцятого століття, — я й справді знайшла вже сухе кружальце салямі замість закладки.
Меґі не втрималася й пирхнула. Тітка, певна річ, не забарилася кинути на неї ще один не вельми привітний погляд і сказала:
— Немає чого сміятися, юна панночко! Кілька найпрекрасніших книжок, що їх будь-коли надрукували люди, загинуло тільки через те, що якимсь дурноверхим риботоргівцям спадало на розум шматувати їх і загортати в сторінки свою смердючу рибу. А в середні віки пішли прахом тисячі книжок, бо з палітурок вирізали підошви до чобіт, а сторінками топили лазні. — (Згадавши про ті жахливі неподобства, хай навіть творилися вони багато століть тому, Елінор жадібно вхопила ротом повітря.) — Гаразд, годі про це, — видихнула вона. — А то я знову розхвилююсь, а в мене й без того дуже високий тиск.
Вона спинилися перед білими дерев’яними дверима. На них була намальована кітва, навколо якої звивався дельфін.
— Це знак одного знаменитого друкаря, — пояснила Елінор, обводячи пальцем гострий кінчик дельфінового носа. — Саме те, що треба для дверей до бібліотеки, чи не так?
— Я знаю, — сказала Меґі. — Альд Мануцій. Він жив у Венеції. Друкував такі невеличкі книжки, які легко вміщалися в сумках на сідлах у замовників.
— Правда? — Елінор спантеличено поморщила чоло. — А я про це й не знала. В усякім разі, я щаслива власниця однієї з книжок, які він надрукував власноруч. І то ще в тисяча п’ятсот третьому році!
— Ви, мабуть, хотіли сказати, що книжку надруковано в його майстерні, — виправила її Меґі.
— Ну звісно, саме це я й хотіла сказати. — Тітка прокашлялась і глипнула на Мо так докірливо, немовби це він винен у тому, що його донька знає про такі рідкісні речі. Нарешті вона взялася рукою за клямку й, просто-таки святобливо натиснувши на неї, промовила: — Цей поріг ще не переступала жодна дитина. Та позаяк батько, судячи з усього, прищепив тобі певну повагу до книжок, я зроблю виняток. Щоправда, лише за умови, що ти не підходитимеш до полиць ближче, ніж на три кроки. Чи приймаєш ти мою умову?
Якусь хвилю Меґі вагалася: чи не відмовитись? Ох, як же кортіло їй кинути тітці в обличчя, що на всі її коштовні книжки вона чхати хотіла. Але зробити цього вона не могла. Просто в ній брала гору цікавість. Їй навіть здавалося, що крізь прочинені двері вона чує, як на полицях перешіптуються книжки. Тисячі невідомих історій обіцяли вони їй, тисячі дверей до тисяч небачених світів! Перед такою спокусою гордощі Меґі виявилися безсилі.
— Приймаю, — буркнула дівчинка й сховала руки за спину, бо вони вже свербіли від нетерплячки. — На три кроки.
— Розумна дівчинка, — мовила Елінор таким поблажливим тоном, аж Меґі вже пошкодувала, що прийняла її умову.
Нарешті вони переступили поріг найдорожчої святині тітки Елінор.
— О, ти зробила тут ремонт! — вигукнув Мо.
Він сказав іще щось, але Меґі вже нічого не чула.
Вона не відводила очей від книжок. Полиці, на яких вони стояли, пахли свіжо поструганим деревом. Стелажі сягали до самої небесно-блакитної стелі, з якої на дротах звисали, мов поприв’язувані зорі, невеличкі лампочки. Попід стелажами стояли вузенькі подвійні драбинки на коліщатах, готові винести кожного допитливого читача на свої вершини. Були тут і пюпітри, на яких лежали розгорнені книжки, прикріплені позолоченими мідними ланцюжками. Були й скляні вітрини, в яких книжки з потьмянілими від давності сторінками показували кожному, хто над ними схилявся, чудовні картинки. Ні, стриматися Меґі було несила. Вона поквапно кинула погляд у бік Елінор — на щастя, та саме стояла до неї спиною, — ступила крок і опинилася біля вітрини. Дівчинка все нижче й нижче схилялася над склом, поки ввіткнулася в нього носом.