Почувши постріли, Елінор підхопилася на ноги так поквапно, що в темряві заплуталась у власній ковдрі й на весь зріст упала в колючу траву. Підводячись, вона поколола собі всі руки.
— О Господи, о Господи, вони їх схопили! — голосила вона, микаючись потемки туди-сюди й шукаючи оту безглузду сукню, яку їй поцупив Фарид.
Було так темно, що Елінор майже не бачила власних ніг.
— Доходилися! Доходилися! — раз у раз шепотіла жінка. — Чого ж було не взяти з собою мене, бовдури кляті?! Я постояла б на варті, я б нічого не проґавила!
Та коли Елінор нарешті знайшла сукню й тремтячими руками натягла через голову на себе, то раптом уклякла на місці. Довкола залягла тиша. Мертва тиша!
«Вони їх пристрелили! — почула вона внутрішній голос. — Того ж і така тиша. Вони вже мертві. Мертві-мертвісінькі. Лежать, сходячи кров’ю, на тому майдані, перед тим будинком. Обидва… О Господи! Що ж тепер робити? — Вона схлипнула. — Ні, Елінор, не смій плакати! Ще чого! Іди їх шукати, та не барися!»
Спотикаючись, Елінор подалася, куди очі бачать. Чи ж туди вона біжить?
«Тобі з нами не можна, Елінор!» — Це сказав Мортимер.
У вбранні, яке для нього вкрав Фарид, його не можна було впізнати, — ну точнісінько один із Каприкорнових посіпак. Але ж саме для того, зрештою, і влаштовували той маскарад. Фарид навіть поцупив Мортимерові рушницю.
«Чому не можна? — запитала вона. — Я навіть ладна вдягти оцю ідіотську сукню!»
«Жінка одразу приверне увагу, Елінор! Сама бачила, там уночі на вулицях — жодної жінки. Лише вартові. Спитай ось у Фарида».
«Ні про що я в нього не питатиму! Чому він не вкрав такого костюма й мені? Я вдяглася б чоловіком!»
На це вони не знали, що відповісти.
«Елінор, прошу тебе, адже хтось має лишитися й тут і постерегти наші речі!»
«Наші речі?! Це ти про отой смердючий заплічних Вогнерукого?»
Вона розлючено копнула заплічника ногою. Ти ба, якими хитрунами уявили себе! Але ж не поміг і весь отой маскарад! Хто ж їх упізнав? Баста, Пласконіс чи отой кульгавий?
«На світанку ми будемо тут, Елінор. Разом із Меґі».
Брехло! Вона по голосу чула, що він і сам у це не вірив. Елінор перечепилася через коріння, схопилася руками за щось колюче й, схлипуючи, впала навколішки. Убивці! Убивці й палії! Що в неї спільного з цим набродом? Вона вже давно мала б здогадатися, ще тоді, як Мортимер раптом з'явився перед її порогом і попросив сховати книжку. Чому вона не сказала просто «Ні!»? Хіба вона не збагнула одразу, що від того сірникоїда нічого, крім прикрощів, не дочекаєшся?! Та це ж у нього на лобі було написано! Але книжка… Так, книжка! Перед книжкою вона, звісно, встояти не могла…
«Оту смердючку куницю вони з собою взяли, — подумала Елінор, випростуючись. — А мене ні. І ось наслідок: загинули. А скільки разів я казала: „Ходімо до поліції!“ Але в Мортимера щоразу була та сама відповідь: „Ні, Елінор, як тільки в селі з’явиться хоч один поліцейський, Каприкорн десь подіне Меґі. А ніж у Бастиних руках спритніший за будь-яку поліцію в світі, повір мені“». У такі хвилини вздовж перенісся в нього залягала ота невеличка зморщечка. Елінор знала Мортимера досить добре й розуміла, що та зморщечка означає.
Що ж їй тепер робити? Самій-самісінькій…
«Не розпускай нюні! — подумки гримнула вона на себе. — Ти завше була сама, невже забула? Ану, поворуши мізками! Ти маєш допомогти дівчинці, хоч би там що сталося з її батьком. Ти маєш визволити її з цього тричі проклятого села! Крім тебе, вже нікому. Чи ти хочеш, щоб вона стала однією з отих зацькованих служниць, які не важаться навіть голову підвести й усе життя лише миють та варять для своїх бундючних панів? Ну, може, їй ще дозволять вряди-годи почитувати вголос для Каприкорна, якщо той побажає. І коли вона підросте… А вона ж така чарівна!»
Елінор зробилося недобре.
— Мені теж потрібна рушниця! — прошепотіла вона. — Або ніж — великий, гострий ножака. Я проберуся з ним у Каприкорнів будинок. Хто мене в цій несосвітенній сукні впізнає?
Мортимер завжди гадав, що вона вміє лише книжки читати. Але вона ще доведе йому!
— Але як? — прошепотіла вона. — Мортимера немає, Елінор! Його вже немає, як і твоїх книжок.
Вона схлипнула — так гучно, що аж сама злякалася й затулила долонею рота. Під ногою в неї хруснула гілочка, а в одному з вікон у Каприкорновому селі погасло світло. Вона мала рацію. Світ жахливий, жорстокий, безжалісний, похмурий, як поганий сон. Жити в ньому — мука. Лише в книжках можна знайти співчуття, втіху, щастя й любов. Книжки люблять усіх, хто їх розгортає, вони дарують захисток і дружбу, не вимагаючи нічого навзамін, і ніколи нікого не полишають у самоті, навіть тих, хто з ними погано обходиться. «Любов, істина, краса, мудрість і втіха перед лицем смерті». Але хто це сказав? Хтось, як і вона, з бібліоманів. Елінор уже не могла пригадати його ім’я, але слова ці пам’ятала. Слова невмирущі… Поки хто-небудь не надумає їх спалити. Та навіть тоді…