Мортола? Сорока? Меґі поглянула на Феноліо. Що б це означало? Та старий лише безпорадно стенув плечима.
— Ця голубка має зазирнути до книжки, яку читатиме сьогодні ввечері, — пояснив Баста. — Щоб потім не белькотіла, як Даріус, і всього не зіпсувала. — Він нетерпляче поманив пальцем Меґі до себе. — Ну, ворушися.
Меґі ступила крок до нього, але потім спинилася.
— Спершу я хочу знати, що сталося сьогодні вночі, — промовила вона. — Я чула постріли.
— A-а, постріли! — Баста ошкірив зуби. Вони були в нього майже такі самі білі, як і сорочка. — Думаю, то твій татусь хотів навідатися до тебе. Але Кокерель його не пустив.
Меґі стояла, мов укопана. Баста схопив її за лікоть і грубо потяг за собою. Феноліо хотів був і собі рушити за ними, але Баста перед самим його носом хряснув дверима. Феноліо щось крикнув услід, але Меґі не розчула. У вухах у неї так шуміло, немовби вся її кров раптом ринула жилами з шаленою швидкістю.
— Йому пощастило втекти, якщо це тебе втішить, — сказав Баста, підштовхуючи її до сходів. — Щоправда, це, якщо добре подумати, ще нічого не означає. Коти, коли по них стріляє Кокерель, частенько теж утікають, але потім їх однаково знаходять десь у кутку дохлими.
Меґі щосили копнула його ногою в коліно й кинулася сходами вниз. Але Баста швидко наздогнав її. З перекошеним від болю обличчям він схопив дівчинку за коси й притяг до себе.
— Не намагайся зробити так ще раз, золотко! — процідив він крізь зуби. — Радій, що сьогодні ввечері на нашому святі ти виступаєш у головній ролі, а то б я скрутив твої тоненькі в’язи одразу, на цьому ж таки місці!
І Меґі вже не намагалася. Та й не мала більше такої нагоди, навіть якби хотіла. Баста вже не випускав з руки її кіс. Він тяг дівчинку за собою, мов неслухняне цуценя. Від болю в Меґі виступили на очах сльози, але вона крутнула головою, щоб Баста їх не бачив.
Він привів її до підвалу. В цій частині Каприкорнового будинку вона ще ніколи не була. Стеля тут виявилася ще нижча, ніж у тій комірчині, де її, Мо й Елінор замкнули першого разу. Стіни були побілені, як у верхній частині будинку, і так само багато дверей. Більшість із них мали такий вигляд, ніби їх давно вже не відчиняли. На декотрих висіли важкі замки. Мимоволі на думку Меґі спали сейфи, про які їй розповідав Вогнерукий, і золото, що його Мо вичитав Каприкорнові в його церкві. «Вони в нього не вцілили! — подумала вона. — Ну, звісно ж. Той шкандибайло — нікудишній стрілець».
Нарешті біля одних із дверей вони спинилися. Ці двері були з іншого дерева, ніж решта, гарний візерунок на них нагадував тигрову шкуру. У світлі від голих електричних лампочок, що осявали підвал, деревина відливала рудуватим полиском.
Перше ніж постукати, Баста прошепотів до Меґі:
— Якщо й з Мортолою ти поводитимешся так само зухвало, як зі мною, то вона, повір мені, підвісить тебе в одній із сітей під стелею в церкві, і ти гойдатимешся там доти, поки з голоду почнеш гризти мотуззя. У мене серце, порівняно з її, м’яке, мов у плюшевої іграшки, яку кладуть у ліжко маленьким дівчаткам, щоб вони краще спали.
Меґі відчула в себе на обличчі його віддих, що просяк м’ятою. Вона, мабуть, уже повік не зможе взяти до рота нічого, що пахне м’ятою.
Кімната в Сороки була така велика, що могла слугувати танцювальною залою. Стіни — такі самі червоні, як у церкві, проте їх майже не було видно. Вони були завішані фотознімками в позолочених рамках. І на всіх — будинки й люди. Вони тіснилися на стінах, мов натовп на замалому майдані. А посередині — Каприкорнів портрет, також у позолоченій рамі, тільки багато більший. Той, хто його намалював, не міг похвалитися своїм мистецтвом так само, як і скульптор, що виліпив статую в церкві. Каприкорнове обличчя на цій картині було кругліше й м’якше, ніж у житті, а на диво жіночні вуста притулилися під трохи короткуватим і широкуватим носом, немовби якісь екзотичні заморські плоди. Вдалися художнику лише Каприкорнові очі. Безвиразні, як і в житті, вони зирили згори на Меґі, мов очі людини, котра розглядає жабу з наміром випотрошити її й роздивитися нутрощі. У Каприкорновому селі Меґі усвідомила: нема страшнішого обличчя, ніж те, котре позбавлене співчуття.
Сорока сиділа неприродно рівно в зеленому оксамитовому кріслі з високою спинкою, яке стояло просто під синовим портретом. З її вигляду було видно, що сидіти вона не звикла, — жінка, яка завжди знаходила собі в домі роботу, а без діла почувалася незатишно. Та іноді власне тіло, мабуть, усе ж таки змушувало її посидіти в цьому громіздкому і, схоже, завеликому для неї кріслі. Меґі помітила, як набрякли в старої кісточки на ногах, як понапухали литки. Перехопивши погляд дівчинки, Сорока обсмикала спідницю на колінах.