Коли сандвічі було з’їдено і Робін повернулася із вбиральні, вона сказала:
— До Баттддін-Роуд недалеко їхати, але час, мабуть, збиратися... Що з тобою?
— Га? — стрепенувся Страйк, який марно намагався схопити ту підсвідому ідею. — Все нормально. Просто міркую.
Повернувшись до «БМВ», Страйк знову дістав мобільний з думкою пошукати гадані псевдоніми Аномії. Як не дивно (адже він сам щойно сказав, що це ім’я може бути тут ні до чого), Золтана він загуглив першим.
Результати виявилися, м’яко кажучи, еклектичними. Страйк дізнався, що Золтан — це угорське ім’я, а також назва жесту, що походить зі стрічки 2000 року «Чувак, де моя машина?».
Страйк пирхнув і загуглив ім’я «Джон Болдвін» (гадане повне ім’я Джонні Б). Результати були численні і так само розмаїті. Втім, зосередившись тепер на цьому імені, Страйк подумав, що чув його десь за межами твіттера — але упертий мозок відмовлявся згадувати, де саме.
Страйк вирішив, що імена «Учень Лепіна» та «Юліус Евола» говорять самі за себе, а от коли подумав про Скарамуша, в голові заграла музика. Мабуть, не він один на згадці про Скарамуша згадує «Богемську рапсодію», а зовсім не блазня XVI сторіччя.
Останнім він взявся за Макса Р, також знаного як @mreger#5.
— Приїхали, — сказала Робін, завертаючи на Баттлдін-Роуд, а Страйк майже в унісон із нею голосно промовив:
— Чорт!
— Що? — спитала Робін.
— Дай мені хвилинку, — попросив Страйк, знову поспіхом вбиваючи у рядок пошуку «Золтана».
Робін скерувала машину далі по вулиці, обабіч якої стояли міцні сімейні будинки, що коштували (наскільки вона могла судити, щойно завершивши власний пошук житла) по мільйону фунтів та більше. На щастя, стоянка розташовувалася просто поруч з оселею Ґранта та Гізер Ледвеллів. Завівши туди машину, Робін крутнулася до Страйка, який досі щось наклацував на телефоні, роздивлявся результати і виглядав (вона добре знала цей вираз обличчя) гранично сконцентрованим.
До дев’ятої ще лишалося кілька хвилин. Робін мовчки чекала, поки Страйк пояснить, що відбувається. Зрештою він поглянув на неї.
— Що? — спитала Робін, яку вигляд Страйка цілком упевнив у тому, що він має що сказати їй.
— Здається, я перерізав дріт.
— Що?
Страйк не встиг відповісти, бо по склу з боку Робін постукали, змусивши її підскочити.
Детективам усміхався Ґрант Ледвелл. У руці він мав пляшку вина в обгортці, і видно було, що йому не терпиться почути обіцяні новини.
104
З тим дмухом чорний порох смерті
Проникнув в кожну зморшку й складку
Уже скріпленого листа
І осушив чорнило свіже...
Елізабет Баррет Бравнінґ,
«Аврора Лі»
— Все поясню, як закінчимо тут, — тихо сказав Страйк.
— Оце щойно з крамниці, — пояснив Ґрант, показуючи на пляшку, коли Страйк та Робін вийшли з машини. Мандрівка до Оману лишила на його обличчі сильну засмагу, особливо виразну на контрасті з білою сорочкою, яку Ґрант надягнув до джинсів. Без ділового піджака стало помітним чимале черевце.
— Гізер з її мамою вижлуктили всі мої запаси пристойного червоного. Ой! — вигукнув він, коли Страйк вийшов з-за машини, і стало видно його милиці та порожню холошу штанів. — У вас...
— Пів ноги нема, так, — кивнув Страйк. — Може, ще відросте.
Ґрант збентежено засміявся. Ця відверта демонстрація дискомфорту від зіткнення з інвалідністю Страйка відволікла Робін від думок про дивні слова партнера про дріт. Це не додало їй прихильності до Ледвелла, щодо якого вона вже була упереджена через його поводження з небогою та старшою донькою.
— Відколи востаннє бачилися, у мене поповнення в сім’ї! — повідомив Ґрант, ретельно відводячи очі від Страйка, коли всі троє рушили до дверей будинку.
— О, то Гізер народила? — ввічливо поцікавилася Робін. — Вітаю!
— Так, нарешті маю сина, — кивнув Ґрант. — На третій раз пощастило!
Тобто, вирішила Робін, відчувши ще дужчу антипатію, Рейчел за його дитину вже не рахується.
— Як назвали? — поцікавилася вона.
— Ітан, — відповів Ґрант. — Це улюблене ім’я Гізер ще з часів «Місія нездійсненна».
Він прочинив двері до коридору, оздобленого у бежево-кремових тонах, і провів гостей до великої вітальні-їдальні, де сиділи Гізер та її мати. Тепер настав час відводити очі Страйкові, бо Гізер годувала новонародженого сина: обважніле персо було видно майже цілком, а голівка дитина з ріденьким темним волоссям лежала в її долоні, ніби велика картоплина. На килимі дві маленькі дівчинки в однакових рожевих піжамах у крапочку гралися з пластиковими поні та вершниками. Коли зайшов батько у супроводі двох чужих людей, обидві підняли голови і роззявили роти, побачивши підколоту холошу Страйка. Бабуся, маленька на зріст і з яскраво-каштановим волоссям, помітно схвилювалася.
— О, добрий вечір! — бадьоро привіталася Гізер. — Даруйте. Коли дитина голодна, то вже голодна!
— Я все про вас прочитала, — повідомила теща Ґранта, пропалюючи Страйка жадібними очима. — Розповіла про вас дівчаткам. Вони захотіли лишитись і побачити татового знаменитого гостя!
— Вийдемо до саду, — запропонував Ґрант, врятувавши Страйка від необхідності відповідати. Слідом за ним Страйк та Робін перейшли до великої, добре обладнаної кухні, повної сталевого начиння. Скляні двері вже були прочинені, і Робін побачила, що «сад» — це викладене плиткою патіо, де в оточенні рослин у горщиках стояли дерев’яний стіл та стільці.
— Не бажаєте випити? — запропонував Ґрант, взявши собі келих із буфета. Детективи відмовилися.
Коли всі троє сіли за стіл у саду, а Ґрант налив собі вина і трохи відпив, Робін відзначила (не дуже щиро, бо обстава здалася їй ніякою):
— У вас чарівний дім.
— Дякую, — озвався Ґрант, — але ми в ньому не затримаємося. Виїжджаємо. Рішення стало великим полегшенням. Ми повертаємося до Оману. Там чудові школи, гарна експатська спільнота. Маємо там друзів. Я можу займатися фірмою дистанційно, лишатися в Британії нема потреби. Гізер дуже хоче поїхати. Дуже переймається через Аномію і всіх тих схиблених покидьків навколо «Чорнильно-чорного серця».
«А ще з податками в Омані все значно простіше», — подумав Страйк. Ґрант знову пригубив вино, а тоді спитав:
— То що, маєте новини для мене?
— Так, — відповів Страйк. — Ми на дев’яносто відсотків впевнені, що встановили особу Аномії.
«Та ну?» — подумала Робін, глянувши на нього.
— О, це збіса чудова новина, — з жаром відповів Ґрант. — І хто ж цей...
— Не можу сказати, поки це не буде доведено, — похитав головою Страйк. — До нас можуть позватися за дифамацію. Власне, нам не вистачає одного ключового доказу, і ми хотіли б спитати, чи можете ви допомогти.
— Я? — здивувався Ґрант.
— Так, — відповів Страйк. — Я можу поставити кілька питань?
— Смаліть, — махнув рукою Ґрант, але Робін роздивилася на бульдожачому обличчі, шкіра якого у світлі призахідного сонця здавалася ніби вичиненою, ознаки сторожкості.
— По-перше, — почав Страйк, — поговорімо про дзвінок від Еді, про який ви розповідали. Коли вона сказала вам, що Блей хоче вигнати її з «Чорнильно-чорного серця».
Ґрант підняв ліву руку і змахнув з носа невидиму пилинку.
— А що? — спитав він.
— Коли саме це сталося?
— Ну... минулого року, — відповів Ґрант.
— Не пригадуєте точніше?
— Ну, мабуть... десь в червні?
— У Еді був ваш мобільний? Знову пауза.
— Так, — відповів Ґрант.
— А перед цим дзвінком ви востаннє спілкувалися... коли?
— Як це все пов’язано з Аномією?
— О, безпосередньо, — запевнив Страйк.
— Ми... до цього ми не спілкувалися тривалий час, — відповів Ґрант.
— А попередній раз — це часом не той, коли Еді не мала де жити і просила вас допомогти?
Ґрант сильніше випнув важку нижню щелепу. Та не встиг він почати відповідати, як з будинку вийшли його донечки. Обидві мали той сторожкий і водночас сором’язливий вигляд, якого набувають діти, коли їх зацікавили незнайомці, а в руках дівчата тримали своїх пластикових поні з вершниками.