— Татку, — почала більша дитина, — дивись, що нам подарувала бабуня.
Вона поставила на стіл поні з вершником. й менша сестра скоса розглядала підколоту холошу Страйка.
— Дуже гарно, — сказав Ґрант. — А тепер біжи. Татко зайнятий.
Старша дівчина боком наблизилася до Ґранта, встала навшпиньки і гучно прошепотіла батькові у вухо:
— А що сталося з його ногою?
— Я був солдатом, і коли я їхав у машині, вибухнула бомба, — пояснив Страйк, більше задля здихатися дитини, ніж щоб позбавити Ґранта ніяковості відповідати їй.
— О, — вимовила дівчинка.
Її менша сестра підсунулася ближче, і удвох вони втупилися у Страйка круглими очима.
— Біжіть всередину, — повторив Ґрант. — Ану. Дівчатка пішли, перешіптуючись.
— Даруйте, — скуто вибачився Ґрант і знову пригубив вино.
— Все гаразд, — запевнив Страйк. — Наступне питання: чи вам ще дзвонили, пропонували викопати вашу небогу?
— Ні, — відповів Ґрант. — Крім тих двох, про які я вам казав, дзвінків не було.
Страйк вперше дістав записник і погортав, шукаючи нотатки про минулу розмову з Ледвеллом.
— Ви відповіли тільки на другий дзвінок, правильно? А на перший — Гізер.
— Так, — кивнув Ґрант, — Наскільки я розумію, дзвонив Аномія?
— Ні, не Аномія, — відповів Страйк. — І абонент сказав: «Викопайте Еді та прочитайте лист», правильно?
— Так, — відповів Ґрант. Було видно, що йому дуже некомфортно.
— Але ця людина не уточнювала, який саме лист треба прочитати?
— Ні, — відповів Ґрант.
— Бо листів же в труні два, правильно? Один від Ормонда, а другий від Блея?
— Правильно, — відповів Ґрант, затуляючи очі від низького сонця. — Даруйте, мені потрібні окуляри. Сліпить очі.
Він підвівся і зник у будинку.
— Він боїться, — тихо сказала Робін.
— І є чого. Еді йому дзвонила, от же бляха-муха! Думаю, нам час розіграти хорошого копа й поганого копа.
— І наскільки поганою мені бути? — спитала Робін.
— Ха-ха, — відповів Страйк, а кроки за їхніми спинами сповістили про повернення Ґранта Ледвелла, який тепер начепив авіатори від «Рей-Бан».
— Даруйте, — вкотре сказав він, сів на своє місце і негайно випив ще вина.
— Все гаразд, — відповів Страйк. — Отже: повернімося до листів у труні. Їх було два, правильно? У цьому ми погоджуємося?
— Корморане, — стиха промовила Робін, перш ніж Ґрант зміг відповісти.
— Що? — роздратовано спитав Страйк.
— Гадаю, — сказала Робін, вибачливо усміхаючись до Ледвелла, — нам не слід забувати, що йдеться про небогу Ґранта.
— Дякую, — озвався Ґрант гучніше, ніж варто було б, — дуже дякую вам... е...
Він відверто забув, як Робін звати.
— Гаразд, — поступився Страйк і спитав трошки менш агресивним тоном: — Отже, два листи?
— Так, — відповів Ґрант.
— Бо коли ми розмовляли у «Пістолі», — сказав Страйк, — ви говорили про один лист, а не про кілька. «Звісно, трунар був у курсі, бо я доручив йому покласти ту цидулку в труну». Тоді я не замислився про цю фразу. Вирішив, що ви маєте на увазі лист, який поклали особисто, а Ормонд, мабуть, сам поклав свій. Так все сталося?
Вираз обличчя Ґранта неможливо було прочитати, але Робін була певна: він нагадує собі, що Ормонд може спокійно викрити його, якщо він збреше.
— Ні, — відповів Ґрант, — вони обидва... я мав обидва листи. Я розмовляв із трунарем.
— Тоді чому ви сказали, що попросили його поклали в труну «цидулку», в однині?
— Я цього не казав, — збрехав Ґрант, а тоді додав: — Якщо казав, то це обмовка.
— Тобто ви передали працівнику похоронного бюро два листи, і якщо поліція розпитає його, він підтвердить, що листів було два, правильно?
— З якого дива поліція розпитуватиме трунаря? — спитав Ґрант.
Вдруге за вечір розпитування Страйка змусили його спітніти; чоло Ґранта мерехтіло у рудому сонячному промінні.
— Бо це, курва, справа про вбивство, — підвищив голос Страйк, — і якщо людина бреше про тіло Еді та про свої стосунки з нею за її життя...
— Корморане! — осмикнула його Робін. — Ти так кажеш, ніби... вибачте, — знову сказала вона до Ґранта. — Це вкрай потворна справа. Знаю, вам теж через неї ведеться непросто.
— Ще й як непросто, — з притиском відповів Ґрант.
Він знову пригубив вино, а коли відставив келих, то звів очі на Страйка і сказав:
— Не розумію, яка різниця, скільки в труні було листів.
— Тобто ви визнаєте, що до труни потрапив тільки один лист?
— Ні, — відповів Ґрант, — просто питаю, яке це має значення.
— Повернімося до телефонного дзвінка, про який ви мені казали. Коли раптом Еді магічним чином дізналася ваш номер телефону і зажадала поради, хоч ви не спілкувалися з нею, відколи відкупилися від небоги парою сотень і випхали її назад на вулицю...
— Трясця, ану заждіть...
— Корморане, це несправедливо, — з жаром дорікнула Страйку Робін.
— Але саме це...
— Ти не знаєш і я теж не знаю, як велося цій сім’ї, — нагадала Робін.
— Зате я точно знаю, що ніякого дзвінка не було. Хоч це тепер можна перевірити, адже поліція має телефон Еді.
Застигле обличчя Ґранта дало Страйку зрозуміти, що той не знав про це.
— Не злочин жалкувати, що ви мало спілкувалися з рідною людиною, яку втратили, — мовила Робін. — Я чудово розумію, нащо хтось може розповідати про телефонний дзвінок, якого насправді не було. Всі ми стикалися з цим. Така людська природа.
— Ваша партнерка розуміє людей значно краще за вас, — кинув Ґрант до Страйка.
— Тобто дзвінка не було? — уточнив Страйк. — Ви це маєте на увазі?
Ґудзики сорочки у Ґранта на животі напнулися: він вдихнув, тоді видихнув.
— Ні, — зрештою зізнався він, — не було. Ваша партнерка права. Я... мені було прикро, що я не підтримував з нею зв’язку.
— Однак саме цей неіснуючий телефонний дзвінок переконав вас, що Блей хотів відібрати «Чорнильно-чорне серце» у Еді.
— Бо він справді хотів її здихатися, — прогарчав Ледвелл і, здавалося, негайно пожалкував про це.
— Звідки ви знаєте? — спитав Страйк. — Звідки це стало вам відомо?
Коли Ледвелл промовчав, Страйк провадив:
— У той вечір у «Пістолі» ви казали мені, що у Блея та Каті Апкотт «етики — як у вуличних котів». Сильні слова. Чому ви так сказали?
Ледвелл мовчав.
— Розказати, з чого ви вирішили, ніби Блей прагнув одноосібного контролю? — спитав Страйк.
Та не встиг він почати, як повернулися дівчатка у піжамах, тепер у супроводі бабусі, яка радісно всміхнулася групі за столом, ніби не помітивши напруги.
— Дівчатка хочуть сказати таткові добраніч.
Ґрант дозволив дівчаткам по черзі поцілувати його в щоку. Замість одразу піти, мати Гізер звернулася до Страйка:
— Мія хоче у вас дещо спитати. Я сказала, що ви не будете проти.
— Та питайте, — відповів Страйк, подумки проклинаючи і її, і малих.
— А боляче було, коли вам відірвало ногу? — спитала більша дитина.
— Дуже, — відповів Страйк.
— Ось бачиш, Міє, — просяяла бабуся. Робін не здивувалася б, якби далі ця жінка попросила Страйка прийти до Мії в садочок у ролі живого посібника. — Гаразд, дівчатка, скажіть добраніч нашим гостям.
— Добра-аніч, — в унісон промовили діти і разом із бабусею повернулися в будинок.
Сонце закотилося за дах, і маленьке патіо Ледвеллів поринуло в тінь, але Ґрант не знімав темних окулярів, у яких тепер відбивався рожевий жар неба. Поява тещі дала йому час подумати, і перш ніж детективи встигли щось сказати, Ґрант почав сам:
— У мене загалом склалося враження, що Блей хотів її усунути.
— Але звідки воно виникло, ви сказати не можете? — спитав Страйк.
— Вони ж розійшлися, хіба ні?
— Але ви назвали його та Катю вуличними...
— Так хіба не вони вирішили, що Еді була Аномією?