— Те, що Блей повірив в Еді-Аномію — це типова ознака параної, якої очікуєш від перманентно обкуреного хлопа у зіпсованих стосунках, — відповів Страйк, — але тільки ви стверджували, що він хотів узяти повну владу над «Чорнильно-чорним серцем». Все інше, що ми чули протягом цього розслідування, підводило до висновку, що Блей був ледь у змозі тримати косяк, куди йому самотужки створювати мультфільм та вести перемовини з кіностудіями та «Нетфліксом». Гадаю, ви маєте дуже конкретні підстави вважати, що він хотів володіти мультфільмом одноосібно, і дуже конкретні підстави називати Катю непорядною людиною. Гадаю, ви відкрили і прочитали листи, які мали покласти у труну Еді, а зробивши це, вирішили, що покладете тільки Ормондів.
Лишалось тільки здогадуватись, чи визнав би це Ґрант, бо в цю мить крізь прочинені двері на патіо вийшла Гізер із порожнім келихом у руці та широко всміхнулася всім присутнім.
— Налий і мені трохи, Ґрубе, — попросила вона, влаштовуючись у четвертому кріслі. — Я щойно вклала Ітана, а мама читає дівчатам казку.
Ґрант із напруженим обличчям налив їй вина, а Гізер весело спитала:
— Ну, і що я пропустила? Ви вже встановили особу Аномії?
— Скоро встановимо, — відповів Страйк, не даючи Гранту відкрити рота, — треба тільки побачити лист, який не потрапив до труни.
— О, то ти їм розповів, — усміхнулася до Ґранта Гізер. — Я ж казала...
— Замовкни! — загарчав Ґрант.
Гізер, мабуть, менше збентежилася б, якби він її ударив. Незручну мовчанку порушив відчайдушний собачий брех у сусідньому садку.
— Ви радили йому зізнатися, так? — спитав Страйк у Гізер. — Дуже шкода, що він вас не послухався. Приховування доказів у справі про вбивство, брехня про спілкування із жертвою...
Тепер Гізер перелякалася.
— Корморане, — втретє докорила Робін, — ніхто не приховував жодних доказів. Я особисто, — провадила вона, звертаючись до Ледвеллів, — вважаю, що ви мали повне право прочитати ті листи. Вона була вашою небогою, а будь-який із чоловіків, які ці листи написали, міг виявитися винуватцем її смерті, хіба ні?
— Я саме так і сказала! — підбадьорилася Гізер. Побачивши, як дивиться на неї чоловік, вона додала: — Це правда, Ґрубе, я справді казала...
— Я не визнаю, що ми читали ці листи, і не визнаю, що котрийсь із них не потрапив до труни, — заявив Ґрант. Тепер він зняв окуляри. У сутінковому світлі його видатна щелепа здавалася витвором примітивного каменяра.
— Але ваша дружина щойно це визнала, — нагадав Страйк.
— Ні, вона...
— Визнала, — стояв на своєму Страйк, — і це стане підставою для видачі ордеру на обшук. Звісно, ви можете спалити лист до того, як приїде поліція, — це ваше рішення, — але ми обоє засвідчимо те, що сказала Гізер. А у крайньому випадку міністерство внутрішніх справ дозволить ексгумацію.
Із неприємною (на думку Страйка) передбачуваністю у скляних дверях з’явилася мати Гізер і весело спитала:
— Візьмете до себе?
— Ні! — гаркнув Ґрант. — Тобто дай нам хвилинку, Венді.
Його теща пішла, відверто розчарована. Сусідський собака брехав собі далі.
— Я радив би вам обом подумати про наслідки, які настануть, якщо ви і далі заперечуватимете, що маєте лист, — сказав Страйк.
— Все буде добре, — збрехала Робін, звертаючись до переляканої Гізер, — якщо ви зараз зізнаєтесь. Всі все зрозуміють. Цілком природно, що ви боялися за причетність Ормонда чи Блея до смерті Еді. Не думаю, що інша людина на вашому місці стрималася б і не прочитала листи, адже Еді померла страшною смертю. Це дуже природний вчинок.
Гізер ці слова, здавалося, трохи втішили.
— А от як далі прикидатиметесь, що листа у вас немає, це буде мати максимально підозрілий вигляд, коли все відкриється, — підхопив Страйк, відповідаючи на ворожий погляд Ґранта зацікавленим. — Газети обожнюють таке. «Чому вони мовчали?» «Чому вони його сховали?»
— Ґрубе, — прошепотіла, знов перелякавшись, Гізер, і Робін була певна, що вона уявила плітки на дитячих майданчиках після таких публікацій. — Я гадаю...
— Ми його не ховали, — сердито заявив Ледвелл. — Просто не поклали до труни. Він написав чисту гидоту. Я не міг покласти таке до неї.
— Ми можемо побачити лист? — спитав Страйк.
Сусідський собака шаленів; Ґрант сидів і дивився на Страйка. На думку детектива, Ледвелл був не з розумних, але й далеко не йолоп. Зрештою Ґрант повільно підвівся і зник у будинку, лишивши дружину тривожитися.
— Часто таке? — люб’язно спитала Робін, показуючи у бік гавкучого пса.
— Таке... а, собака? Ой, так! — відповіла Гізер. — Просто не замовкає. То померанський шпіц. Дівчатка просто марять песиком. Ми сказали, що, може, і заведемо, як повернемося до Оману... справа у тому, що там дуже дешева прислуга, тож я, мабуть, зможу давати раду і маленькому, і собаці. Але в жодному разі не померанський шпіц!
— Не можу вас критикувати, — кивнула Робін, а її пульс пришвидшився від думки про доказ, який зараз з’явиться.
Повернувся Ґрант із конвертом у руці. Перш ніж він сів, Страйк спитав:
— Ви маєте прозорий пакет?
— Що? — спитав Грант, який все ще сердився.
— Прозорий пакет. На листі є сліди ДНК. Я не хочу ще сильніш його забруднювати.
Грант мовчки зник у кухні та повернувся з пакетом для заморожування.
— Будь ласка, відкрийте лист і покладіть його у пакет, перш ніж ми прочитаємо, — попросив Страйк. Грант все зробив, а тоді кинув лист на стіл і підсунув до Страйка.
Серце Робін шалено калатало. Вона нахилилася до Страйка, щоб разом прочитати короткий абзац найрафінованішої, як сказала б Пат, «писанини психів», що Страйк колись бачив. Дрібні нерівні літери, деякі — гарячково наведені жирнішим чорнилом: текст здавався дивно дитинним. Точніше, міг би здаватися, якби не ідеальна грамотність і не зміст.
Ти казала, що ми схожі. Ти змусила мене повірити в твою любов, а тоді кинула, мов шмат лайна. Якби ти лишилася жити, ти б використала й замучила ще безліч чоловіків, відкидаючи їх, щойно набриднуть. Ти була зверхньою, лицемірною, мерзенною шкурою, і я хочу, щоб ці слова зотліли поруч із тобою як найточніша, найчесніша епітафія. Визирни з Пекла, щоб побачити, як я володітиму «Чорнильно-чорним серцем» вічно.
— Вам це дала Катя Апкотт? — спитав Страйк, піднімаючи очі на Ґранта.
— Так.
— Гидота, правда? — з жаром спитала Гізер. — Чисто гидота. І той факт, що Катя це все записала, а тоді передала Ґрубу, знаючи, що там... А Аллан Йомен і Річард Елґар ще кажуть, що вона хороша людина! Мене мало не знудило, коли я почула ті слова у «Клубі мистецтв».
— Але Катя Апкотт цього не писала, — сказав Страйк. — Це не її почерк. Ось це — її почерк, — додав він, показуючи на конверт, на якому тими самими акуратними квадратними літерами, якими Катя записала для нього імена причетних до мультфільму кілька місяців тому, було виведено:
«До Еді».
— Тоді... хто це написав? — спитав Ґрант, показуючи на лист коротким товстим пальцем. Тепер вони з Гізер виглядали справді нажаханими.
— Аномія, — відповів Страйк, дістаючи мобільний і клацаючи фото листа. Сховавши телефон та записник у кишеню, він потягнувся по милиці.
— Вам слід негайно подзвонити в поліцію. Спитайте Раяна Мерфі з кримінального відділу. Він має побачити цей лист. Тимчасом не діставайте його з пакета.
Він важко зіп’явся на милиці: коли довго сидів, тримати рівновагу завжди важче.
— Добраніч, — тихо сказала Ледвеллам Робін, не в змозі швидко скинути маску доброго копа. Слідом за Страйком вона пішла до будинку, лишаючи за спиною шоковану мовчанку, яку раз у раз порушувало дзявоління померанського шпіца.
105
Коли усяка таїна
Розкриється сповна;
Коли усе нічне й ганьблене
Здобуде врешті-решт імено...
Крістіна Россетті,
«Рано чи пізно: і все ж»