— «Вона моя сестра», — процитувала Робін. — З того, що каже Мерфі, батьки Вікаса взагалі не такі, як Ініґо, вони не цькували і не примушували сина. Але, за словами Мерфі, вони в шоці, що син створив гру, бо він же нічим, крім науки, не цікавився.
— Всім підліткам потрібне щось, про що не знають батьки, — поголився Страйк. — От тільки шкода, що деяким з них кортить убивати.
— Але це пояснює дружбу Ґуса та Вікаса, як гадаєш? Обоє так рано виявили здібності, кожен у своїй сфері, обоє відчували страшенний тиск, в обох нічого не виходило з дівчатами... стає зрозуміло, що їх об’єднало... Поставити ще цю листівку біля тебе?
Страйк простягнув Робін листівку, але на тумбочці біля узголів’я вже їх стояло стільки (кожен із племінників передав по саморобній, Люсі й Тед принесли куплені), що Робін скинула найбільшу, коли спробувала додати ще й листівку від Флавії. Нахилившись по листівку, вона побачила довгий текст, написаний від руки, і підпис: «Меделін».
— Викинь на сміття, — попросив Страйк, побачивши цю листівку. — Ми розійшлися.
— О, — промовила Робін. — Це поки ти тут лежав?
— Та ні, пару тижнів тому. Не склалося.
— А, — кивнула Робін, а тоді піддалася спокусі: — Мирно розійшлися?
— Та не дуже, — відповів Страйк. Він відламав та з’їв ще кілька квадратиків чорного шоколаду. — Вона мене побила.
Робін воліла б не сміятися, але не змогла стриматись. Далі і Страйк зареготав, але довелося припинити, бо стало боляче у грудях.
— Чорт, ти в порядку? — спитала Робін, помітивши, як він скривився.
— В нормі. А ти?
— Та звісно що в нормі. Мене навіть не поранено. Все добре.
— Точно? — спитав Страйк, уважно дивлячись на неї.
— Так, — запевнила Робін, чудово розуміючи, до чого така прискіпливість. — Чесно, я в нормі. Найбільша проблема — синець, бо він мене вдарив по скроні. Я не можу спати на цьому боці.
Не хотілося розповідати Страйкові про безсоння, яке відтоді її мучило, і про кошмари, але він так само підозріливо дивився на неї, тож Робін сказала:
— Слухай, ну це був жах, не стану брехати. Мертвий Ініґо... хоч це було і не так страшно, як коли ми знайшли мертвим Вікаса... Але все сталося так швидко, і я знала, що поліція вже в дорозі, плюс поки Ґус намагався зґвалтувати мене, він не міг зашкодити Флавії та Каті. А ще, — тут Робін довелося стримати дещо істеричний сміх, який щоразу розбирав її протягом кількох останніх днів, — йому ну дуже кортіло зґвалтувати живу жінку, а не труп, і це теж спрацювало мені на користь.
— Не смішно, — зауважив Страйк.
— Та знаю, — зітхнула Робін. — Я зовсім не хотіла, щоб тебе поранили.
Страйку, пробач, будь ласка. Мені дуже шкода. Я так хвилювалася за...
— Ти не винна у моєму пораненні. Я мав власний вибір. І зовсім не мусив гнатися... — Він глибоко, наскільки дозволяла пробита легеня, вдихнув, а тоді змусив себе вимовити те, що зовсім не хотів говорити.
— Зайшовши до будинку, ти врятувала життя Каті та Флавії. Його жучки все записали. Ця паскуда рубала двері ванної, коли почула тебе біля дверей. Він вирвав основний електрокабель, а тоді побіг униз і сховався за дверима. А якби ти не викинула у вікно ту мармурову штуку, не збіглися б сусіди, тож... не скажу, що я якось жалкую про твої дії.
— Але якби ти загинув, я б собі цього ніколи не пробачила. Ніколи в житті.
— От тільки ще й ти не починай плакати, — сказав Страйк, а Робін поспіхом витерла очі. — Мені з головою вистачає Люсі. Я собі думав, до людей у лікарні приходять, щоб якось підбадьорити, а вона як на мене гляне — так щоразу фонтан тих сліз.
— Не можна на неї ображатися, — дуже гугняво відповіла Робін. — Ти мало не загинув.
— Але ж не загинув. Коротше, хай вивчить якісь анекдоти, бо більше не пущу.
— Вона сьогодні має прийти?
— Ні, — відповів Страйк. — Сьогодні прийде Прюденс.
— Що, ота сестра, з якою ти ніяк... психотерапевтка?
— Так. Зараз важко прикинутися зайнятим.
— От не треба, — сказала Робін, тепер усміхнувшись. — Ти б знайшов, як її здихатися, якби хотів.
— Мабуть, твоя правда, — погодився Страйк, а тоді додав: — Тільки зроби ласку, якщо Люсі дзвонитиме, не кажи їй про Прюденс...
— Чому?
— Вона не зрадіє, що я спілкуюся з Прюденс.
Робін закортіло порадити Страйку припинити брехати жінкам у своєму житті, але вона відкинула цю думку: рішення кинути курити, схуднути і почати тренуватись — вже неабияка робота над собою.
— Як там справи в офісі? — поцікавився Страйк, з’ївши ще трохи шоколаду.
— Все добре, не хвилюйся. Взяли двох наступних клієнтів зі списку очікування, два звичайних адюльтери, все чисто та зрозуміло. А! Тут зранку ще була історія. Дзвонив Натлі. Оскільки з «Розполовиненням» покінчено, проситься назад.
— Та ну? — з погрозою спитав Страйк.
— Все гаразд, Барклей з ним розібрався, — відповіла Робін. — Взяв у Пат телефон, і якщо я все правильно розчула, там було «в сраці я тебе видіу, боєгузливий ти шмат гівна».
Страйк засміявся, скривився і припинив.
— А скло у двері вже вставили? — спитав він, знову потираючи груди.
— Так, — кивнула Робін.
— І? — спитав Страйк.
— Що — «і»?
— Ти на нього дивилася?
— На що? На скло? Та не дуже. Я мало заходжу до офісу, але Пат нічого не сказала, тож мабуть, з ним усе гаразд. А що?
— Дай мій телефон, — нетерпляче попросив Страйк. — Господи Боже. Вас в офісі четверо, і жоден нічого не помітив?
Дуже збентежена Робін подала йому телефон. Страйк відкрив галерею і знайшов фото, яке на його прохання надіслав скляр.
— Ось, — сказав він і простягнув телефон Робін.
На фото були знайомі офісні двері з матовим склом, що їх Робін вперше побачила п’ять років тому, прийшовши як тимчасова секретарка до невідомого офісу і виявивши, що її відправили до чоловіка, який робив справу її мрії. Тоді Робін була ще певна, що втратила цей шанс назавжди. П’ять років тому напис, вигравійований на склі, був такий: «К. Б. Страйк, приватний детектив». Але вже ні. Тепер Робін дивилася на інший напис: «Детективна агенція Страйка та Еллакотт».
І зненацька невиплакані сльози закрапали на екран. Робін сховала обличчя у долонях.
— Дідько лисий, — пробурчав Страйк, поглядаючи на інших відвідувачів, які почали озиратись на Робін. — Я думав, ти зрадієш.
— Я так... я радію... але нащо ти отак вивалив це на мене? — відповіла Робін, гарячково витираючи очі.
— Вивалив на тебе? Та ти п’ять клятих днів повз це скло ходиш!
— Та не ходжу, я ж кажу, на с-стеженні...
Намацуючи на тумбочці серветки, вона скинула половину Страйкових листівок. Висякавши носа, Робін ледь чутно промовила:
— Дякую. Дякую тобі. Я просто... дякую.
Обійняти Страйка вона не наважилась, боячись йому нашкодити, тож натомість взяла його руку, яка лежала на ковдрі, і міцно стиснула.
— Та пусте, — сказав Страйк, відповідаючи на потиск. Він тепер навіть радів, що Робін нічого не помітила, і вийшла нагода особисто побачити її реакцію. — Давно вже треба було це зробити. Скажи, мабуть, Пат, щоб замовила нові візитні картки.
— Час відвідування закінчено! — гукнула з дверей медсестра.
— Є плани на вечір? — спитав Страйк.
Коли він відпустив її руку, Робін якось дивно завагалася. Подумала, чи не збрехати йому, але вирішила, що не можна, адже вона сама сердилася за це на Страйка.
— Ну, я... я сьогодні йду на побачення.
Страйкова борода приховала розпач, який він відчув, але лише частково. Робін вирішила не дивитись на нього і натомість потягнулася по сумочку, яку поклала на підлогу біля стільця.
— З ким? Не з Пезом Пірсом?
— З Пезом Пірсом? — аж заклякла Робін, не повіривши власним вухам.
— Ти думаєш, я б пішла на побачення з підозрюваним?
— Тоді хто це? Г’ю Джекс?
— Та ні! — відказала Робін. — Ні... це Раян Мерфі.
— Раян... чекай, отой хлоп із кримінальної поліції?