Ем-Джей роззявив рота. Воллі зареготав.
— Та я жартую, чувак, але... — Він знову звернувся до глядачів: — ...але, я так розумію, Дрека мені тепер заборонили... бвах!
— Обережніше! — сказав Ем-Джей.
— Та це ж, бляха, просто...
— Так, — розважливо погодився Ем-Джей. — Це справжнє неподобство.
— За великим рахунком це я створив голос, персонажа і все таке, але, бачте, жартувати заборонено, сатиру не можна, не можна знущатись...
Зненацька камера наїхала на обличчя Воллі й показала його великим планом.
— ЧИ МОЖНА? — прогримів він голосом, до якого додали відлуння.
Коли камера знову від’їхала, Воллі й Ем-Джей опинилися у повністю білому просторі. Ем-Джей відкинувся у кріслі, прикинувшись сонним. На ньому була довга каштанова перука, джинсова сорочка і джинси з дірками, в руці — гігантський косяк. Воллі нап’яв світлішу перуку, так-сяк намастив обличчя підводкою та помадою й надягнув футболку з написом «Чорнильно-чорне пердце» і довгу спідницю у квіти.
Високим голосом із ессекським акцентом він спитав:
— Отже, ми лежали на цвинтарі... ти мене щойно помацав, так, Джошику?
— Ага-а-а-а... — сонним голосом озвався Ем-Джей.
— І ми оце курили, правда, Джошику?
— Ага-а-а...
— І раптом до мене прийшла ця геніальна, геніальна ідея. І так ми створили «Чорнильно-чорне пердце». Бо знаєте, коли пердиш, то це ніби твоє справжнє «я» виривається на волю, і це ніби метафора чогось глибинного та прекрасного, га?
Воллі відірвав сідниці від крісла і видав довгий і, вочевидь, цілком натуральний звук виходу газів. Ем-Джей пирснув сміхом, але додав тим самим обкуреним голосом:
— Ага-а-а, метафора-а-а...
— Мене надихнула покійна мама... вона мала великі проблеми з газами...
Ем-Джея корчило від стримуваного сміху.
— І гроші нас не цікавлять, правда, Джошику?
— Нє-є-є...
— Ми такі всі вільні духом. Ми хочемо, щоб світ насолоджувався моєю геніальністю безкоштовно.
— Вільні... ага-а-а...
— Саме тому ми нікому не платимо, га, Джошику?
Ем-Джей мовчки запропонував Воллі затягнутися косяком.
— Ні, сонечко, мені треба мати ясну голову для перемовин з «Нетфліксом»... Упс, я це сказала чи тільки подумала? Ой, чорт. Ну, гаразд, всім дякую, дивіться моє «Чорнильно-чорне пердце» далі.
Воллі знову пустив гази.
— О-о-о, як добре. Так, котику, — сказав він, підводячись і хапаючи Ем-Джся за сорочку, — іди малюй Серцика.
— Мені б проспатися, — простогнав Ем-Джей. — Я обдовбався.
— Ану пішов, гівнюк лінивий, час заробляти гроші. Ой, тобто робити мистецтво...
— Що ти таке в біса дивишся?!
Страйк поставив відео на паузу й підняв очі. У дверях стояла Меделін.
— Ютуберів, — відповів Страйк.
Меделін, боса, вбрана у сірий кашеміровий светр та джинси, усміхнулася, підійшла, закинула руки йому на шию і поцілувала. Її губи мали смак «Мерло».
— Вибач, мені треба було намалювати дизайн, поки я його чітко пам’ятаю. Іноді приходить ідея, і треба терміново її хапати.
— Без проблем. Там були такі великі рубіни чи що...
— То скло. Я не тримаю вдома справжніх коштовних каменів, бо з погляду страхування то кошмар. Іноді використовую штучні самоцвіти, щоб зрозуміти, як що буде виглядати. Мені треба ще випити, — додала вона, випустила Страйка з обіймів і взяла ще одну пляшку з винної шафки біля стіни. — Не день, а жах. Я забула, що пообіцяла дати інтерв’ю одній ювелірній блоґерці. Вона зовсім юна, і я не хочу узагальнювати, але серед них є такі малі засранки. І вона спитала, чи всі мої матеріали походять з етичних джерел — де в біса той штопор?! А я не можу сама поїхати до якоїсь Колумбії і там власноруч викопувати кожен смарагд, і віддавати кожен другий камінь сиротам теж не можу! Ні, я стараюся дотримуватися етичних стандартів, але чув би ти, як ця...
Меделін смикнула штопор, намагаючись відкоркувати пляшку. Страйк сховав мобільний у кишеню і простягнув руки.
— Так, ось... Я минулого разу ніготь зірвала! Коротше, ця засранка почала просторікувати про криваві діаманти, а я...
Із щойно відкоркованим вином і своїм пивом у руках Страйк вийшов за Меделін у вітальню. Генрі зник. Меделін опустилася на диван, без угаву розповідаючи про незаконне видобування золота у Латинській Америці і як вони з колегами-ювелірами докладають зусиль, щоб не купувати сировину в експлуататорів і злочинців. Страйк налив їй у келих вина і теж сів; здавалося, що Меделін досі виправдовується перед невидимою співрозмовницею. У животі забурчало. Він так сподівався, що поїсть чогось домашнього чи що Меделін хоч замовить щось.
— Ма, — гукнув Генрі зі сходів, — я до тата.