Славський і Александров були давніми спільниками. Обидва — вихідці з України, де Александров, син мирового судді в Київській губернії, воював в рядах Білої армії проти більшовиків після революції 1917 року (у роки Громадянської війни. — Прим. ред.), а Славський, вихідець із села, який набув робітничого гарту на підприємствах Донбасу, приєднався до кавалерії Червоної армії. Той факт, що вони фактично билися по різні боки, не завадив їм створити міцний союз. Розповідають, що на початку 1960-х Микита Хрущов викликав Славського і Александрова до себе в кабінет, і, перейшовши на українську, наказав наздогнати Америку в розробленні атомних електростанцій. Джерелом натхнення для розробки нового ядерного реактора за рекордні терміни став жарт відомого радянського гумориста Аркадія Райкіна, який у моноспектаклі на телебаченні заявив: дозволяти балерині кружляти без генерування будь-якої енергії для соціалістичної економіки — сором! Треба під’єднати до неї ротор. Начебто саме після перегляду скетчу Славський і Александров вирішили взяти ядерний реактор, призначений для отримання плутонію у воєнній галузі, і під’єднати до нього величезну турбіну і ротор, щоб використати надлишкове тепло реактора для виробництва електроенергії.
Утім, яким би не було істинне джерело їхнього натхнення, новий реактор, названий РБМК (рос. Реактор Большой Мощности Канальный. — Прим. перекладача), було створено дійсно внаслідок співробітництва Міністерства Славського та Інституту Александрова — головним конструктором виступив Микола Антонович Доллежаль, ще один виходець з України, який досягнув величезного успіху в радянській ядерній промисловості і обіймав посаду директора НДІ-8 (тепер: Науково-дослідний і конструкторський інститут енерготехніки імені М. А. Доллежаля. — Прим. перекладача). Доллежаль сконструював реактор, що виробляв плутоній для першої радянської атомної бомби, а пізніше працював над реакторами, призначеними для радянських підводних човнів. Александров, який також працював над енергетичним забезпеченням субмарин, виступав головним науковим консультантом із проектування РБМК. Протестувало ж та апробувало перші одиниці РБМК Міністерство середнього машинобудування, яким завідував Славський. Усім і кожному Александров говорив, що реактори РБМК були безпечними та надійними — ніби самовари, про вибух яких не може йтися. Як відомо з чуток, він заговорювався настільки, що, за його ж власними словами, ці реактори були достатньо безпечними навіть для встановлення на Красній площі.
Останнього так і не сталося, але після випробування нового реактора на заводі, підпорядкованому Міністерству Славського, тип РБМК було визнано безпечним для передання для використання Міністерству енергетики та електрифікації, яке раніше з питанням виробництвом ядерної енергії не зіштовхувалося. Мало хто ставив під сумнів позитивний ефект, який матиме на країну злиття науки та техніки внаслідок підпорядкування ядерної індустрії військово-промисловому комплексу. РБМК Александрова були збудовані по всій Європейській частині СРСР, виробляючи вкрай потрібну для держави екологічно чисту енергію. РБМК із потужністю в 1 тисячу мегават електричної енергії були значно ефективнішими за іншого свого радянського конкурента — ВВЕР (Водно-водяний енергетичний реактор, тобто реактор, теплоносієм і сповільнювачем у якому слугує вода під тиском), який почали експлуатувати зі середини 1960-х. Уже до 1982 року понад половину від електроенергії, що вироблялася в СРСР, забезпечу-вали РБМК Александрова. Три з них було запущено на АЕС поблизу Ленінграда, ще два — на Курській АЕС, один — на Смоленській і чотири — у Чорнобилі. Четвертий енергоблок РБМК на ЧАЕС Брюхановим запущено 1983 року.
Ще до візиту в Москву на Віктора Брюханова чинився колосальний тиск, пов’язаний із вимогами завершити будівництво п’ятого енергоблока, готового на 70 відсотків. Тиск особливо посилився в січні 1986 року, коли Центральний комітет КПУ офіційно оголосив догану заступникові Брюханова за недотримання термінів введення в експлуатацію. Цю новину швидко підхопили місцеві ЗМІ і Брюханов розумів: якщо ситуацію не виправити, наступну «догану» оголосять уже йому. У своїй доповіді на з’їзді Голова Ради Міністрів СРСР Микола Рижков попередив підлеглих про будь-які затримки у процесі запуску нових реакторних енергоблоків: «Ураховуючи навантаження на паливно-енергетичний баланс держави і зростаюче значення атомної енергії, подібні перебої є категорично неприйнятними в майбутньому». Величезний апетит до атомної енергії прослідковувався не лише у вищому керівництві, а й на нижчих рівнях партійної піраміди. Брюханов не міг не помітити, що регіональні керівники також хотіли отримати собі частинку «ядерного пирога», звертаючись із проханням інвестувати ядерні карбованці в їхні регіони. Секретар Горьковського обкому (тепер — Нижній Новгород) виступав за будівництво атомної електростанції в його області, а делегат із Томської області образився на московських чиновників за руйнування планів з будівництва нової АЕС у його регіоні. Усі хотіли під’єднатися до ядерної мережі.