В Україні за перші п’ять років після катастрофи випадки захворювання на рак серед дітей зросли більш ніж на 90%. Упродовж перших двадцяти років після аварії в Росії, Україні та Білорусі зареєстрували приблизно 5 тисяч випадків раку щитовидної залози серед людей, молодших від вісімнадцяти років на момент вибуху. Всесвітня організація охорони здоров’я заявила, що приблизно 5 тисяч смертей від раку були пов’язані саме з аварією на Чорнобильській АЕС, але цей показник часто оскаржують незалежні експерти. В Україні 2005-го державну допомогу через втрату годувальника, чия смерть вважалася пов’язаною з аварією на ЧАЕС, отримували 19 тисяч сімей. Деякі дослідники передбачали генетичне ураження людей, народжених уже після катастрофи. Науковців особливо турбували випадки мікросателітної нестабільності (MCI), стану, що впливає на здатність ДНК до реплікації та відновлення себе самої, яку виявили в дітей, батьки яких зазнали опромінення після аварії. Подібні зміни раніше виявляли і серед дітей радянських солдатів, котрі отримали опромінення радіацією під час ядерних випробувань.
Наслідки катастрофи були величезними, й усі три східнослов’янські країни так чи інакше були змушені долати їх. Вони прийняли здебільшого подібні моделі, визначивши найбільш забруднені райони, мешканці яких потребували переселення або допомоги, а потім встановили категорії громадян, котрих вважали постраждалими найбільше, надаючи їм право на отримання фінансової компенсації та пільгового доступу до медичних установ. Загалом близько 7 мільйонів людей отримали ту чи іншу форму компенсації за наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. Але обсяги груп, які здобули право на субсидії, та розмір фінансової компенсації відрізнялися у трьох державах, залежно від політичних та економічних обставин.
Нафтові та газові багатства допомогли Росії боротися з наслідками Чорнобильської кризи, у той час як Україна і Білорусь із їхніми бідними природними ресурсами такої можливості не мали. Ці дві країни запровадили спеціальний Чорнобильський податок на початку 1990-х, який становив у Білорусі 18% від усієї зарплати, виплаченої в несільськогосподарському секторі. Однак загалом білоруський уряд розв’язав цю величезну проблему, опираючись на радянські традиції замовчування результатів розслідувань великих катастроф. Хоча Білорусь і була пострадянською країною, яка постраждала від Чорнобильської катастрофи найбільше, її антиядерний рух ніколи не досягав розмахів своєї української сусідки. Білоруський народний фронт зміг досягнути набагато гірших результатів, ніж український «Рух». Білоруському парламенту й уряду забракло політичної волі і, що ще важливіше, ресурсів, аби визнати повний масштаб катастрофи й ефективно боротися з її наслідками. А 1993 року білоруський парламент ухвалив закони, що знизили поріг забруднення ґрунту, який вважався небезпечним для проживання людей. Навіть тоді, за значно вужчої території та меншої кількості населення, охоплених законами про соціальне забезпечення, уряд зміг виділити менше 60% коштів, затверджених законодавцями на програми, пов’язані з Чорнобилем.
Що стосується допомоги Заходу, то Україна отримала більшу частину уваги і ресурсів, значною мірою тому, що успадкувала Чорнобильську атомну станцію та її зруйнований четвертий блок. Першим пріоритетом, визначеним Україною, яка мала потребу в допомозі Заходу після закриття Чорнобильської станції, було будівництво нового укриття над саркофагом, який був поспішно збудований для накривання пошкодженого четвертого реактора в перші місяці після вибуху. Український уряд оголосив міжнародний тендер на будівництво нового укриття 1992-го. У червні 1997 року країни «Великої сімки» виділили 300 мільйонів доларів на реалізацію проекту, загальну вартість якого тоді оцінили в 760 мільйонів доларів. Для залучення решти коштів у Європейському банку реконструкції та розвитку створили спеціальний Чорнобильський фонд «Укриття». Але з реалізацією проекту виникли проблеми.
Спершу очікувалося, що нове укриття спорудять до 2005-го. Але лише 2007 року французький консорціум «Novarka», до складу якого входили Grandi Projects і Bouygues Construction, виграв конкурс на спорудження розсувних сталевих арок вагою 30 тисяч тонн, висотою 110 метрів і довжиною 165 метрів із прольотом у 257 метрів над старим саркофагом. Будівництво арок, які могли б простояти наступні сто років, розпочалося 2010 року; термін завершення робіт, який спершу запланували на 2005 рік, пізніше перенесли на 2012-й, а потім на 2013-й, 2015-й і, нарешті, на 2019 рік. Його вартість оцінили в 1,5 млрд євро, при цьому загальна вартість нового проекту безпечної утилізації перевищила 3 млрд євро.