Розрахунки і напрямок вітрів вказували на південний схід, до однієї з двох ядерних наддержав. Невже там сталося щось жахливе? Радянський Союз мовчав. Шведський комітет із радіаційної безпеки зв’язався з Москвою, але там заперечували факт наявності будь-чого, що могло б призвести до радіоактивного забруднення. Утім, служби безпеки у Скандинавських країнах продовжували реєструвати надзвичайно високі рівні радіації: так, у Швеції рівень гамма-випромінювання на 30–40% перевищував норму; у Норвегії він подвоївся; у Фінляндії ж рівень шестикратно перевищував нормальні показники.
Радіоактивні гази ксенон і криптон — субпродукти ядерного розпаду урану — розносилися територією Скандинавії, тобто регіону, який охоплює не тільки Фінляндію, Швецію і Норвегію, а й Данію. Аналізи вказували на те, що джерело радіоактивного забруднення, де б воно не було, продовжує виділяти небезпечні матеріали. Шведи неодноразово виходили на Зв’язок із трьома радянськими установами, однак останні продовжували заперечувати факт будь-якої аварії чи вибуху. Тодішній міністр довкілля Швеції Бірґітта Даль наголосила: країна, відповідальна за розповсюдження радіоактивних матеріалів, порушує міжнародні домовленості, якщо вона приховує життєво важливу інформацію від світової громадськості. Та відповіді з боку СРСР, як і раніше, не було. Шведські дипломати навіть зв’язалися з Гансом Бліксом, колишнім міністром закордонних справ Швеції, який тоді працював генеральним директором Міжнародного агентства з атомної енергії зі штаб-квартирою у Відні. МАГАТЕ також перебувало у невіданні.
Чого чекати? Не зрозуміло. Незважаючи не підвищення рівнів радіації, прямої загрози життю людини і навколишньому середовищу вони ще не створювали. Та якщо забруднення продовжиться або навіть зросте? І що все-таки сталося там, за «залізною завісою»? Це був теракт або випробування нової зброї? Чи, може, мова про ядерну аварію безпрецедентних масштабів? Та що б там не трапилося, воно буде стосуватися всього світу. Світова громадськість була вже втягнута. І лише Москва мовчала.
Розділ 1
Гіркий Полин
Глава 1
Партійний з’їзд
Настав важливий день — багато хто у Москві та в СРСР загалом вважав, що цей день стане символом початку нової ери. Прохолодним зимовим ранком 25 лютого 1986 року, — а вночі температура знизилася до мінус 20 градусів за Цельсієм, — близько 5000 тепло одягнених чоловіків і жінок, включаючи високопосадовців та вищих чинів ЦК КПРС, військових офіцерів, учених, директорів найбільших державних підприємств, а також представників робітничного класу і колгоспників (так званих «трудящих мас»), почали збиратися в серці Москви, на Красній площі, прикрашеній величезним портретом Володимира Ілліча Леніна. Ці люди були делегатами з’їзду Комуністичної партії СРСР — XXVII від моменту заснування партії жменькою ідеалістичних соціал-демократів наприкінці XIX століття. Їхнє завдання полягало у визначенні нового курсу держави на наступні п’ять років.
Дійшовши до Кремля, люди направились у бік Кремлівського палацу з’їздів, сучасної будівлі зі скла і бетону, прикрашеної білими мармуровими колонами. Палац було споруджено 1961 року на місці будівель епохи царя Бориса Годунова. Тодішній перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов прагнув перевершити Будинок народних зібрань, відкритий Мао Цзедуном у Пекіні 1959 року. Китайський палац міг вміщувати до 10 000 чоловік, унаслідок чого заздрісний радянський уряд збільшив кількість місць із 4000 до 6000 чоловік, «сховавши» майже половину будівлі під землею, — і саме там розміщувалась більша частина місць залу засідань. Лише місця на балконах були вище від рівня земної поверхні. Коли справа стосувалася партійних з’їздів, який проходив кожні п’ять років, радянське керівництво встановлювало обмеження — до 5000 чоловік. Відтоді не мало значення, наскільки великим був членський склад Комуністичної партії (хоча він розширювався швидкими темпами) — переповнити залу означало б пожертвувати комфортом присутніх у будівлі. За винятком стадіонів, які могли вмістити більше, такої кількості місць в залі у Радянському Союзі не було.