Бажання, побоювання і сподівання радянського військово-промислового. комплексу, його наукової частини були сформульовані на з’їзді Анатолієм Петровичом Александровим, президентом Академії наук СРСР. Той факт, що він став першими представником радянської інтелігенції, який виступив на XXVII з’їзді, лише підкреслив символічне значення позицій Александрова в партійній ієрархії та надії, які нові лідери покладали на наукову спільноту.
Високий чоловік із продовгуватим обличчям, довгим носом і голеною, яйцеподібною головою, Александров лише на початку лютого відзначив своє 83-річчя. Він був значно старшим за більшість членів Політбюро і старшим за трьох Генсеків, які пішли із життя протягом останніх трьох років. Утім, ніхто навіть гадки не мав зауважити, що Александров не справлявся з керівництвом Академією чи що так званий «застій» проявлявся в Інституті атомної енергії, який очолював Александров, або в згаданій Академії наук, якою він керував. Анатолій Александров був здоровою, енергійною і сповненою ідей людиною і, як один із засновників радянської ядерної програми, мав величезну повагу в ЦК КПРС, галузі та наукових закладах. Коли справа дійшла до науково-технічного прогресу, горбачовського «чудодійного інструменту» для подолання економічної відсталості СРСР, усі дивилися на Александрова і його вчених як на тих, хто вкаже дорогу в майбутнє. Саме від них чекали дива.
Александров розпочав із посилання на Леніна і його нібито зацікавленість у розвитку точних наук, але основний історичний акцент зробив на розробці радянської ядерної програми на чолі з І. В. Курчатовим, засновником Інституту, який тепер очолював сам Александров. Під керівництвом Курчатова, зауважив академік, «було виготовлено першу атомну бомбу, а згодом, раніше, ніж у США, водневу бомбу. Таким чином, безпеку Радянського Союзу було забезпечено». Про роль атомних шпигунів, які доповідали Москві стосовно результатів «Манхеттенського проекту», Александров вирішив не згадувати. Учений особливо наголосив на мирному використанні атомної енергії: «1954 року, незабаром після винайдення ядерної зброї, в СРСР було збудовану першу у світі атомну електростанцію. Я хотів би віддати належне її творцям». Аудиторія відреагувала аплодисментами.
Історичні теми Александров порушив не для вихваляння свого попередника і — опосередковано — своєї власної участі у розробленні радянської ядерної програми, але як нагадування делегатам про небезпеку, яка йде від Заходу. Академік виступав проти імпорту західних технологій та обладнання, аргументуючи це тим, що угоди в будь-який момент можуть бути перекреслені внаслідок політичних мотивів. Він наголошував на інвестуванні у вітчизняні наукові розробки, де яскравим прикладом виступала автоматизація виробничих процесів у його інституті. «Ми заявили Міністерству: колеги, якщо ви замовляєте комплектуючі, будь ласка, замовляйте їх у нас», — промовив Александров, зірвавши нову хвилю оплесків.
Горбачов, який дотепер уже переривав виступ Александрова своїми зауваженнями, зараз сидів мовчки. Він не запитував, яке Міністерство мав на увазі академік, тому що сам знав відповідь: Александров говорив про надсекретну установу з незграбною назвою «Міністерство середнього машинобудування». Його міністр, Юхим Павлович Славський, сидів у президіумі прямо за Александровим. Велет, більший, вищий та на п’ять років старший за самого Анатолія Петровича, Славський вважався одним із найвпливовіших і найефективніших міністрів, які коли-небудь працювали в радянському уряді. Піонер ядерної програми СРСР, який почав її розробки ще наприкінці 1940-х років пліч-о-пліч з І. В. Курчатовим, Славський уже двадцять восьмий рік керував Міністерством середнього машинобудування, колосальним державним підприємством, яке відповідало за розробку атомних бомб і — згодом — за використання атомної енергії в мирних цілях. Радянські лідери приходили і відходили, але Славський залишався. Якщо говорити про політичний вплив і владу, то Славський фактично завідував Інститутом атомної енергії і, отже, Академією наук. Помічники Александрова регулярно відвідували кабінет Славського з проханнями виділити кошти на їхні проекти. І, — якщо він був зацікавленим, — міністр погоджувався.