Та незабаром виявилося, що товариш Хамлов не такий то вже й страшний. Покричав, полаяв, а тоді перейшов на інше:
– Був я минулого тижня на ревізії в нашій прогресивній газеті в Нью-Йорку, – заговорив він мрійно. – Он де живуть люди! Редактор простачок такий, як і ти, але ж гуску яку його жінка засмажила! Ну, ти не уявляєш. Просто розкіш! От подобається мені такий редактор. Подумай: і гуска, і рибка, і ікра. А випивка яка! Розказати трудно. Це, я розумію, редактор прогресивної газети. Хороший парняга, клянусь бородою Маркса й лисиною Леніна. Хоро-о-ший! Свій в дошку! А жінка понапікала! Понаварювала! Ну... неймовірно!
У голові товариша Вкравчука блиснула спасенна думка. Адже, коли він тільки поговорить із своєю жінкою, то вона жінку нью-йоркського редактора за пояс заткне. Заткне!
– Ви, товаришу Хамлов, щодо обіду, зробіть ласку, не відмовтеся пообідати тут, у мене.
– У тебе? Ні, я де-небудь у місті пообідаю, у мене ще справи. Але ось що: попроси дружину, щоб вона на вечір що-небудь приготувала. Багато не треба. Навіщо? Ну, чарку горілки, ну, там кусок оселедця... А більш нікого в тебе не буде? Своїх хлопців тут нема? Скажу тобі по-правді: страшенно люблю в товаристві випити.
– Свої хлопці? – зразу повеселій товариш Вкравчук. – Знайдуться, як же!
– Партійні?
– Партійні, певно ж... Тільки...
– Що таке?
– Випити, звичайно, можна... – зам’явся товариш Вкравчук. – Тільки трохи незручно... Великдень сьогодні.
– Ну й що?
– Якось воно... не теє, не личить. Ми ж партійні. А Великдень – це ж... опіум.
– Ну, як собі знаєш. – нахмурився товариш Хамлов. – Не хочеш горілки пити, то хай буде по-твоєму. Ділами займемося, коли так. Що ж, почнемо ревізію...
– Та я ж нічого, – затрусився товариш Вкравчук, – я тільки так...
– Ладно, – обірвав його товариш Хамлов. – Я прийду ввечері. А діла наші – єрунда. Встигнемо. Завтра про це поговоримо, похмеляючись. Вклоняйся дружині і... словом, я на тебе спускаюся.
Про що говорив товариш Вкравчук із жінкою – невідомо. Відомо тільки, що ввечері стіл був так прибраний тарілками, полумисками, чарками і пляшками, що товариш Хамлов аж руками сплеснув:
– Оце так. Оце я розумію. Молодець!
Він утягнув ніздрями повітря, насичене вибагливими ароматами:
– А пахощі які! Що там у тебе в кухні, гуска?
– Порося! – гордо заявив товариш Вкравчук.
– Порося? – аж неначе злякався товариш Хамлов. – Давайте скоріше сідати, товариство!
Товариство було невеличке: заступник товариша Вкравчука товариш Москвієвич, керівник художньої самодіяльности товариш Вольний та ще два-три, але це були самі активісти, партійці неабиякі, із стажем, які служили колись вірно Сталінові, а коли скінчився культ його особи, стали служити його наслідникам.
Закипіла робота, запрацювали зуби. Порожніли тарілки, порожніли й пляшки.
– Але ж і горілочка! – захоплювався товариш Хамлов. – Наливай, наливай! А присунь-но мені жареної ковбаси. Ну й ковбаса, над ковбасами ковбаса! І в Кремлі такої не їв.
Їли без ліку-міри, а ще більше пили. Зникла безконечна черга пляшок. Достойний гість пив і не п’янів.
– А чому ж це ніхто не співає? – схопився він знічев’я. – Хіба ж можна без співу, без ваших чудесних хахл... чи пак українських пісень? А нуте, давайте якоїсь веселенької! – і, не чекаючи інших, він затягнув на диво милим ліричним тенором, ніяк не співзвучним з його радше прозаїчним прізвищем:
На Дандесі білий камінь.
Там то, мамцю, Вкравчук ладний...
Хор п’яних голосів охоче підхопив:
Ой чук, Вкравчук.
Вкравчук ладний.
На Вкравчуку
Пас єдвабний.
На Дандесі печериці.
Любить Вкравчук молодиці...
– Чекайте, чекайте, – зупинив усіх гість. – Адже в нас сьогодні теє... як його... Великдень. А на Великдень якоїсь такої особливої пісні співають, ось забув я...
– Щодо цього, то в нас товариш Вольний майстер на всі руки і митець на всі штуки. Він був колись, вибачте, дяком. Хором церковним, значить, диригував.