Выбрать главу

Марко ВОВЧОК

ЧОРТОВА ПРИГОДА[1]

Казка

Доводите ви мені, що про чорта тільки пославка, а ніхто того чорта зроду не бачив? Не ручіться, заждіть трохи, — бо я його бачив. Еге ж! Бачив на свої власні очі, оце як вас бачу.

Не ймете віри? Може, думаєте: поязичився Свирид Костомаха! Коли така ваша, братики, думка, то дуже ви помиляєтесь. Що й казать, на божому світі усього досхочу — не бракує теж і молодців-брехунців, що збрехати їм за превеликі ласощі, а забожитись — як Сірку муху з’їсти. Знав я і таких, що в живі очі тобі бреше, як шовком шиє, — хоч би моргнув, вражий син! Та Свирид Костомаха не того тіста книш. Мій батько — хай над ним земля пером! — не брехав і синові не звелів. Та й скажіть мені, будь ласка, яке там добро з тієї брехні? Чували, може, й ви, що брехнею світ перейдеш, та назад не вернешся. А йди правдою, то скрізь тобі шляшок битий — чи тудою, чи сюдою, чи на схід сонця, чи на захід. Я, щоб ви знали, провідав того світу — був, як то кажуть, у бувальцях. Чого-то я не чув, чого-то я не бачив! Чого не траплялось, чого не доводилось! Й не сказати, й не змалювати! Що б вам оце вдивовижу, то мені в обидень, що вам чудно та дивно, то мені воно так, як в борщі сало або улітечку травиця, а на водохрещі мороз. Приміром кажучи, якби вам той чорт пострічався, то у вас з переляку, мабуть, очкур би луснув, а я стрів, то мені й за ухом не засвербіло: чортяка, то нехай і чортяка, страшний, то нехай і страшний… Не в такому горщику наварювали, та дякувати богу — ошамненько виїдали.

Еге ж, бачив я його добре — не назирком, а так, як оцю чарку, що передо мною. Якби приміг малювати, то намалював би вам і ріжки, і копитце.

Щоб то мені його не розгледіти, попліч з ним сидючи та слухаючи, як він на своє лихо нарікає… І добре я його бачив, і дізнав, яка йому сталася пригода. Може б, йому й раду дав, якби не дурна його голова.

Та, мабуть, нікуди вже дітись, треба усе з зачала і до ладу вам розказати. Слухайте ж, як було діло.

Може, чули ви, як позаторік весною я у неділю вранці опинивсь в проваллі попід греблею?

Під тую неділю я присмерком гуляв коло своєї хати. Гапка, бачте, заходилась хату білити та: «Не лізь, — каже, — попід руки, гуляй отутечки, поки впораюсь». Я й гуляв. Отака гулянка, та ще як чоловікові на думку яка-небудь прикрость навертається, не розважає. Покружив я, покружив коло хати та й натрапив на стежку до греблі: одвідаю кума Демка Пелипаса.

Гапка, мабуть, плескала вам, ніби я нишком втік, так се її жіноча брехенька. Звісно, жінка: як нема, чого їй треба, то видума та й каже: «Ось воно є!» І не втікав я, і, як вона кликала, не вдавав глухого, а побрався собі спокійненько.

Сонечко вже запало за гору, річка ледве блискоче, віє весняний благий вітерець, а я йду та думаю, чи дома кум Демко, чи, може, подався до дядини. У дядини були колеса на спродаж, і хваливсь Демко: роздивлясь, мовляв, і як вподобаю та буде поцінно, то треба неодмінно ті колеса купити.

Кум Демко — хай царствує — був мій давній, трохи не з повиточку, приятель, то він до мене, а я до його й на пораду, й на розвагу. Приходжу. Кум дома — рад, вітає: «А, Свириде, друже!» Вітає й кумова жінка — вітає, а кирпонька вгору. Не конешне вона влюбляла, як до чоловіка трапиться гість: такій чепурусі в жадібку попащекувать та побарашкувать, а поважна розмова їй смакує, як кошеняті редька.

— Я чув, Свириде, — каже Демко, — що у Глушка коней викрали? Та не вночі, а вранці… А ти, Одарко-господине (до жінки то), чого стоїш, як мальована? Ворушись та справляйся, бо послав нам бог любого гостя і треба його гарненько почастувати. Чуєш?

— Та чую ж, чую, — одвертає.

Зараз заходилась опоряджати стола, застилає скатеркою, становить чарочки… Може, й не рада, та мусить, бо хоч Демко був плохенький, жіночим витребенькам потурав, і жінка у його хаті верховодила, а проте як припаде приятеля почастувать, то літай, як муха, коли не хочеш, щоб тобі очіпок злетів.

А Демко знов до мене:

— Чи ж не диво: ще по світанню той бідолаха Глушко бачив: стояли коні, а зійшло сонечко…

— Де там він їх бачив, як з вечора до самого ранку під коморою безпритомний лежав! — озвалась Демчиха. — Не пив би горілки, не проворонив би коней!

— Оце жіночий розум! — сміється Демко. — Начебто у тверезих коней не крадено? Хіба у тверезих шкоди не бува?.. Еге-ге! Аби здорова на плечах голова! Хто його й зна, в кого більше шкоди лучається, чи у п’яних, чи у тверезих…

— Ні, куме, — кажу, — що правда, то правда: горілка до добра не доведе!

(А сам поглядаю на Демчиху.)

— Авжеж, не доведе, — згоджується Демко. — Треба, бач, міру знати.

— Еге ж, міру! — почала начебто кепкуючи, Демчиха.

вернуться

1

Твір присвячено Т. Г. Шевченко (прим. верстальника)