Дайна сіпнулася від крику Під Горла, а потім зіщулилася, притислася збоку щокою до грудей Лорел Стівенсон. Вона не плакала — поки що, у всякому разі, — але Лорел відчула, як почали здригатися її груди.
— ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ? — не вгавав Під Горло. — Я МУШУ БУТИ В БОСТОНІ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ НАДЗВИЧАЙНО ВЕЛИКОЇ ТРАНСАКЦІЇ ОБЛІГАЦІЙ І Я МАЮ НЕСХИТНИЙ НАМІР ПРИБУТИ НА ЦЮ ЗУСТРІЧ ВЧАСНО! — Він розстібнув на собі ремінь безпеки і почав підводитися. Щоки мав червоні, лоб у нього був восково-блідим. Від порожнього виразу в його очах Лорел стало страшно. — Ви це РОЗУМІ…
— Будь ласка, — попрохала Лорел. — Будь ласка, містере, ви лякаєте цю маленьку дівчинку.
Під Горло повернув до неї обличчя з тим його ворохобним порожнім поглядом. Лорел чекала.
— ЛЯКАЮ МАЛЕНЬКУ ДІВЧИНКУ? НАС ПЕРЕНАПРАВЛЯЮТЬ НЕВІДЬ-КУДИ, ДО ЯКОГОСЬ ДРІБНОСРАНОГО КУРНИКА, А НЕ АЕРОПОРТУ, А ВАС УСЬОГО ЛИШЕ НЕПОКОЇТЬ ЦЯ…
— Сядьте й замовкніть, а то я вам зараз заткну горло, — промовив, підводячись, Ґефні. Щонайменше на двадцять років старший за Під Горла, він був важчим і набагато ширшим у грудях. Рукава його червоної фланелевої сорочки були засукані до ліктів, і, коли він стиснув кулаки, передпліччя в нього збугрилися м’язами. Дядько скидався на лісоруба, який тільки-но почав розм’якати, щойно вийшовши на пенсію.
Верхня губа Під Горла відтягнулася вгору, оскаливши зуби. Ця собача гримаса налякала Лорел, бо їй не вірилося, що цей чоловік сам розуміє, які він корчить міни. Вона виявилася першою з усіх, загадавшись питанням — а чи не божевільна ця людина.
— Не думаю, що вам вдасться зробити це самотуж, татуню, — сказав він.
— А він і не мусить. — Це був той лисий чоловік з бізнес-класу. — Я тобі й сам відміряю, якщо не заткнешся.
Зібравши всю свою хоробрість, Алберт Кавснер також мовив:
— І я теж, ти, поц.
Промовивши ці слова, він відчув величезне полегшення. Відчув себе одним з тих хлопців у Аламо, які переступили лінію, проведену на землі полковником Тревісом[84].
Під Горло озирнувся довкола. Губа в нього здійнялася й опала в тому дивному, собачому вишкірі.
— Бачу. Бачу. Всі ви тут проти мене. Добре. — Він сів, войовничо дивлячись на них. — Але якби ви бодай щось знали про ринок облігацій Південної Америки…
Він не закінчив. На поруччі сусіднього з ним крісла лежала серветка. Він взяв її, роздивився і почав обскубувати.
— Не треба було так, — промовив Ґефні. — Я не природжений задерій і без усіляких нахилів до цього. — Він намагається говорити м’яко, подумала Лорел, але настороженість просвічує в його тоні, а ще, можливо, і гнів. — Ви мусите просто розслабитися і сприймати все легше. Погляньте на світлий бік справи! Авіакомпанія, напевне, поверне вам повну ціну квитка за цей політ.
Під Горло коротко скинув очима в бік Дона Ґефні, а потім знову подивився на коктейльну серветку. Він припинив її скубти, а почав розривати на довгі смужки.
— Хто-небудь тут знає, як поратися з отією маленькою пічкою на бортовій кухні? — запитав Лисий так, ніби нічого не відбулося. — Я хочу повечеряти.
Ніхто не відповів.
— Я й не очікував, — сумно промовив Лисий. — Епоха спеціалізації. Ганебний час для життя.
З цим філософським проголошенням Лисий знову пішов собі до бізнес-класу.
Лорел опустила очі й побачила, що під обідками темних окулярів у життєрадісній оправі з червоної пластмаси щоки Дайни Беллмен мокрі від сліз. Дещо призабувши про власний страх і розгубленість, принаймні тимчасово, Лорел обняла дівчинку.
— Не плач, любонько, той чоловік просто рознервувався. Зараз з ним уже краще.
«Якщо можна назвати кращим те, як він там сидить і загіпнотизовано дивиться, розриваючи на дрібні смужки серветку», — подумала вона сама собі.
— Я боюся, — прошепотіла Дайна. — Ми всі здаємося монстрами тому чоловіку.
— Ні, я так не думаю, — сказала Лорел здивовано і трохи вражено. — Звідки в тебе такі думки?
— Не знаю, — відповіла Дайна. Їй подобалася ця жінка — сподобалася з тієї ж миті, як вона почула її голос, — але вона не мала наміру розказувати Лорел, що на якусь крихітну секунду вона побачила їх усіх, включно з собою, коли вони озирнулися на того чоловіка з гучним голосом. Вона в ту мить була всередині того чоловіка з гучним голосом — його звуть містер Тумс, чи містер Танні, чи якось так, — і в його очах вони виглядали зграєю злих, себелюбних тролів.
84
William B. Travis — очільник оборони форту Аламо (1836), найвідомішої події Техаської революції, коли велике мексиканське військо взяло в облогу місію техаських поселенців; за переказом, усі, крім одного, захисники Аламо переступили лінію на піску, накреслену 26-річним підполковником Тревісом із закликом битися на смерть, і всі загинули в тій битві (найманець-француз, який не переступив лінію, зумів втекти крізь ворожі позиції і вижив).