Утім не всі мої зацікавлення змінилися, а більшість переконань тільки зміцніла. Я дотепер вірю в стійкість людського серця й засадничу вагомість любові; досі вірю, що між людьми можуть виникати зв’язки і що ті сутності, які мешкають усередині нас, часом одна одної торкаються. Я до цих пір вірю, що ціна цих зв’язків страхітливо, обурливо висока… і вірю, що здобута цінність набагато вища за ціну, яку необхідно заплатити. І, напевно, я досі вірю, що прийде Білість і знайдеться місце, на якому можна буде дати бій… і боронити те місце до самої смерті. Старомодні зацікавлення й вірування, але я не брехатиму — я досі ними володію. А вони володіють мною.
Ще я досі люблю вдалі історії. Обожнюю слухати і розповідати. Вам, може, й невідомо (чи байдуже), що мені відвалили купу грошви за публікацію цієї книги і двох наступних, але якщо вам відомо (і не байдуже), то також ви повинні знати: за писання цих повістин ніхто мені не заплатив ані цента. Як і все, що стається само собою, акт писання не пов’язаний із валютою. Гроші — крутецька штука, мати їх дуже добре, та коли настає час творити, найкраще — не думати про них надто багато. Це спинить увесь процес.
Мій спосіб розповідати історії теж, здається, трохи змінився (хочеться вірити, що я став вправнішим, але, ясна річ, кожен читач повинен і буде вирішувати це сам), однак цього й слід було очікувати. Коли «Бруверз» здобули вимпел 1982-го, Робін Янт грав на шорт-стопі[14]. Тепер він у центрі поля. Імовірно, це означає, що він став трохи повільнішим… та все одно ловить усе, що відбивають у його бік.
Мене це влаштовує. Цілком і повністю.
Дуже багато читачів цікавиться, звідки приходять історії, і розмірковує, чи вписуються ці оповіді в якусь ширшу схему, яку задумав собі автор. Тому я до кожної повісті долучив коротеньку примітку про те, як вона писалася. Ці примітки можуть вас розважити, але ви не зобов’язані їх читати, якщо не хочете; це, слава Богу, не домашнє завдання, позапланової контрольної не буде.
А насамкінець я, з вашого дозволу, повторю, що дуже радий тут бути, живий-здоровий, і знову розмовляти з вами… і як добре знати, що ви досі там, живі-здорові й чекаєте, коли вже можна буде перенестися деінде — туди, де, можливо, у стін є очі, а в дерев — вуха, і щось страшенно малоприємне нипає на горищі, шукає виходу, щоб спуститися на перший поверх, туди, де люди. Ця істота досі мене цікавить… але нині я думаю, що люди, які слухатимуть чи не слухатимуть, цікавлять мене значно більше.
Поки я не пішов, треба ж вам іще розказати, чим закінчився той бейсбольний матч. «Бруверзи» накостиляли «Ред Сокс». Клеменс відправив Робіна Янта в страйк-аут[15] під час першого виходу Янта на битку… але вже вдруге Янт (котрий, якщо вірити Недові Мартіну, допомагав Ебнерові Даблдею креслити перші лінії фолу) відбив високий дабл від Зеленого Монстра[16] на лівому полі й двічі збігав «додому».
Здається, Робін Янт іще не вийшов з гри.
Так само, як і я.
Бенґор, штат Мейн
Липень 1989 року
Ленґоліери
Присвячую Джо, ще одній людині, яка боїться літати
Вступне слово до «Ленґоліерів»
Історії навідують мене в різний час, в різних місцях — в машині, в душі, коли гуляю пішки, навіть коли огинаюся на вечірках. Було пару випадків — історії з’явилися до мене в сновидіннях. Але дуже рідко зі мною буває так, щоб я написав щось щойно по тому, як мені прийшла ідея, а «нотатника ідей» я не веду. Не записувати ідей — це досліди з їх самозбереження. Ідей мене навідує багато, але тільки невеличкий відсоток з них дійсно чогось варті, тому я їх усі ховаю до чогось на кшталт ментальної картотеки. Негодящі там згодом саморуйнуються, як та плівка від Центру на початку кожної серії в «Місія неможлива»[17]. З добрими такого не стається. Вряди-годи, коли я відчиняю картотечну шухлядку і зазираю досередини поглянути, що там у ній залишилося, вгору на мене дивиться дрібна жменька історій, і кожна з них має власний яскравий центральний образ.
У «Ленґоліерах» таким образом була жінка, що притискає долоню до тріщини в борту пасажирського авіалайнера.
Марно було самому собі нагадувати про те, що я дуже мало знаю про пасажирські авіалайнери — а я саме так і зробив; та тим не менше, той образ був там присутнім кожного разу, коли я відчиняв картотечну шафку, аби покласти туди чергову ідею. Дійшло до того, що я навіть почав відчувати запах парфумів тієї жінки (то були «Льонвуа»[18]), бачити її зелені очі та чути її уривчасте, перелякане дихання.
16
Популярна назва високої стіни на лівому полі стадіону Фенвей-Парк, де тренується бостонська бейсбольна команда «Ред Сокс».
17
«Mission: Impossible» (1966–1973) — телесеріал про команду секретних агентів, які отримують чергове завдання записаним на магнітофонну плівку, що після першого ж прослуховування саморуйнується; у пізніших рімейках цього серіалу фігурує вже оптичний диск.
18
«L’Envoi» (1978–1981) — парфуми, що випускалися для продажу тільки через заснований 1971 р. перший у світі поштовий каталог люкс-товарів «Horchow Collection».