— Ну… може, все це просто фейк, — висловив припущення Алберт. — Може, ми все ще на землі і все, що ми бачимо за вікнами, нам якось демонструється проекторами. Я колись бачив подібне в якомусь фільмі.
Дженкінс повільно, з сумом похитав головою.
— Я певен, що той фільм був цікавим, проте не вірю, що таке можна здійснити в реальному житті. Не думаю, якщо тільки наша намислена секретна агенція не створила якийсь досконалий ультраширокий екран 3-D проекції. Те, що зараз відбувається, Алберте, відбувається не тільки всередині нашого літака, і впоратися з цим дедукції несила.
— Але ж цей пілот, — дико вигукнув Алберт. — Як бути з тим, що він вигулькнув у потрібному місці в потрібний час?
— Алберте, ви фанат бейсболу?
— Га? Ні. Тобто, інколи я дивлюся «Доджерсів»[98] по телевізору, але не дуже.
— Ну, тоді дозвольте мені розповісти вам про найдивовижнішу статистику одного матчу цієї гри, самою суттю якої і є статистика. У 1957 році, відбиваючи м’яча, Тед Вільямс[99] добіг до бази шістнадцять разів поспіль. Це відбулося протягом шести ігор. У 1941 році Джо Ді Маджіо[100] успішно відбивав у п’ятдесяти шести іграх поспіль, але ймовірність того, що вдалося Ді Маджіо, блідне в порівнянні з ймовірністю досягнення Вільямса, шанси на яке десь ближче до одного проти двох мільярдів. Бейсбольні фанати полюбляють казати, що серію Ді Маджіо ніхто не повторить. Я не згоден. Але я б залюбки заклався на те, що, якщо в наступну тисячу років ще гратимуть у бейсбол, Вільямсові шістнадцять баз підряд так і залишаться рекордом.
— І що з цього всього випливає?
— Випливає те, що я вважаю присутність цієї ночі капітана Інґала на борту не більш і не менш як випадковістю — такою ж, як шістнадцять баз поспіль Теда Вільямса. І, зважаючи на наші обставини, я назвав би це вельми щасливим випадком. Алберте, якби в житті було, як у детективному романі, де випадкові збіги не дозволено, а неймовірність шансів ніколи не триває задовго, життя було б набагато пристойнішою справою. Втім, я переконався, що в житті випадковість не виняток, а правило.
— Що ж тоді зараз відбувається? — прошепотів Алберт.
Дженкінс видав довге, нелегке зітхання.
— Боюся, я не та людина, в якої треба про це питати. Вельми погано, що на борту зараз немає Леррі Нівена чи Джона Варлі[101].
— Хто ці люди?
— Наукові фантасти.
— Не думаю, що ви читаєте наукову фантастику, чи не так? — зненацька запитав Нік Гопвел. Браян обернувся, дивлячись на нього. Відтоді як Браян взявся за управління «Боїнгом» рейсу № 29, тобто, тепер уже майже дві години тому, Нік тихо сидів у штурманському кріслі. Він мовчки слухав, поки Браян не припинив намагання зв’язатися з кимось — з будь-ким — на землі чи в повітрі.
— Дитиною я був від неї в шаленому захваті, — відповів Браян. — А ви?
Нік усміхнувся:
— Поки мені не виповнилося років вісімнадцять, я був упевнений, що Свята Трійця складається з Роберта Гайнлайна, Джона Кристофера і Джона Віндема[102]. Друже, я оце сидів тут і перебирав у голові всі ті старі книжки. І думав про такі екзотичні речі, як викривлення часу і викривлення простору та рейдерські операції космічних прибульців.
Браян кивнув. Йому полегшало. Приємно було знати, що він не єдиний, у кого зринають божевільні думки.
98
«Los Angeles Dodgers» — заснована 1883 р. в Брукліні бейсбольна команда, яка з 1958 р. базується в Каліфорнії.
99
Theodore Williams (1918–2002) — знаменитий бейсболіст, гравець команди «Boston Red Sox».
101
Larry Niven (нар. 1938 р.) — поважаний письменник-фантаст, чиї карколомні сюжети базуються на серйозних наукових концепціях; John Varley (нар. 1947 р.) — фантаст, твори якого часто порівнюють з тематикою і сюжетами патріарха жанру Роберта Гайнлайна.
102
Robert Heinlein (1907–1988) — класик сучасної науково-філософської фантастики; John Christopher — один з псевдонімів англійського письменника Сема Юда (1922–2012), під яким він писав підліткову фантастику; John Wyndham (1903–1969) — популярний свого часу англійський автор, що розробляв у своїх романах постапокаліптичні теми.