Але погода останнім часом стояла дуже тепла, і Дюссандер відчув, що з підвалу підіймається огидний душок. У ці дні він тримав вікна та двері щільно зачиненими.
Тод Боуден знайшов бомжа, що відсипався в закинутій дренажній трубі за пустирем на Сієнаґа-вей (було це в грудні, під час різдвяних канікул). Трохи постояв у нерішучості, тримаючи руки глибоко в кишенях. Дивився на волоцюгу й тремтів. На той пустир він потім повертався шість разів протягом п’яти тижнів, завше в легкій куртці, до половини застібнутій на змійку, щоб приховати молоток «Крафтсман» за пояс штанів. Зрештою йому пощастило: він знову знайшов бомжа (того самого чи іншого — це не мало значення, головне, що він не був п’яний у гівно і щось розумів). Це сталося першого березня. Почав він з молоткового боку голівки, а потім у якийсь момент (коли саме, не запам’ятав, бо все навколо вже плавало в червоній імлі) переключився на цвяходер і перетворив бомжеве лице на кашу.
Для Курта Дюссандера бомжі були таким собі напівцинічним жертвоприношенням, що уласкавлювало богів. Зрештою, він сам це визнав… чи то пак визнав повторно. А ще бомжі були прикольні. Вони змушували його почуватися живим. Бо він уже почав відчувати, що за ті роки, які він провів у Санта-Донато (роки перед тим, як на порозі його будинку виник хлопець із блакитними очиськами й американською усмішкою до вух), передчасно постарів. Коли він туди приїхав, йому було лише шістдесят вісім. А тепер він почувався набагато молодшим за той вік.
Що стосується Тода, то думка про уласкавлення богів спершу могла його шокувати… та потім він визнав би її слушність. Зарізавши бомжа під залізничною платформою, він чекав, що нічні кошмари посиляться… може, навіть доведуть його до божевілля. Чекав хвиль паралізуючого почуття провини, що могло б навіть своїм нестерпним тиском змусити його вибовкати зізнання чи відібрати життя собі самому.
Але замість усього цього він полетів на Гаваї з батьками й провів найчудесніші канікули у своєму житті.
Минулого вересня він перейшов у старші класи, почуваючись по-новому, відчуваючи в собі напрочуд багато нових сил, неначе в шкуру Тода Боудена застрибнула нова людина. Усе те, що з раннього дитинства не справляло на нього жодного особливого враження — сонячне світло щойно після світанку, вид на океан з Риб’ячого пірсу, людський мурашник, що діловито сновигав по центральній вулиці тієї присмеркової миті, коли вмикають вуличні ліхтарі, — усе це закарбувалося в його свідомості низкою яскравих камей, таких виразних образів, що вони здавалися гальванізованими. Він куштував життя кінчиком язика, наче ковток вина просто з пляшки.
Та після того, як він побачив у трубі того чаркодуя, нічні кошмари повернулися.
Найчастіше повторювався один — про того бомжа, якого він зарізав у покинутому депо. Повернувшись зі школи, Тод забігав у будинок, і веселе «Привіт, Моніко, дитинко!» готове було зірватися з його губ. Але так і застрягало в горлі, коли він бачив мертвого волоцюгу на підвищенні сніданкового кутка кухні. Він сидів, згорбившись над їхнім м’ясообробним столиком у сорочці, що смерділа ригачками, і таких самих штанях. На яскравій плитці підлоги виднівся струмок крові; кров підсихала на кухонних поверхнях з іржостійкої сталі. На шафках із натуральної сосни скрізь були криваві відбитки долонь.
На дошці для нотаток біля холодильника висіла записка від матері. «Тоде, я в магазин. Буду до 3:30». Стрілки стильного золотистого годинника над плитою «Дженн-Ейр»[94] показували двадцять хвилин по третій, а п’янюга розвалився мертвим на підвищенні, наче якесь страхітливе змокріле лахміття з напівпідвалу тандитника, і всюди була кров, і Тод кидався її витирати, тер кожну заляпану поверхню та весь час кричав на мертвого бомжа, щоб той забирався, щоб дав йому спокій, а блудяга просто розвалився на столі й залишався мертвим, вищиряючись у стелю, і потічки свіжої крові все виливалися з різаних ран у його брудній шкірі. Тод хапав у комірчині швабру фірми «О-Сидер» і брався скажено терти нею підлогу, розуміючи, що не збирає кров, а навпаки — розмазує її, розляпує, але не в змозі зупинитися. І тієї миті, коли він чув, як на подвір’я заїжджає материн фургон «Таун-енд-кантрі»[95], до нього доходило, що бомж — це Дюссандер. Від цих снів він прокидався в холодному поту, хапаючи ротом повітря, на зібганому міцно стисненими руками простирадлі.
Та по тому, як він зрештою віднайшов у дренажній трубі безпритульного алкаша (того самого чи іншого) і застосував до нього молоток, кошмари припинилися. Він підозрював, що йому доведеться вбивати ще і, напевно, більше, ніж один раз. Шкода, звісно, але ж ці істоти вже й так вичерпали свою корисність для людства. Окрім корисності для Тода, звичайно. А Тод, як і решта його знайомих, дорослішаючи, допасовував свій спосіб життя до тих чи інших своїх потреб. Справді, він нічим не відрізнявся від решти. Ти мусиш торувати собі у світі шлях. І якщо хочеш нормально жити, роби це самотужки.