— Це не моя кров, — промимрив Дюссандер.
— Що? — Тод зупинився. — Що ти сказав?
— Спустися в підвал. Там побачиш, що треба зробити.
— Що тут за чортівня відбувається? — спитав Тод. І зненацька йому сяйнула страхітлива думка.
— Хлопче, не марнуй нашого часу. Я думаю, ти не надто здивуєшся, коли побачиш те, що чекає тебе внизу. Я думаю, у тебе вже є досвід у таких справах, як та, що в мене в підвалі. Власний досвід.
Тод ще трохи подивився на нього, не вірячи власним вухам, а тоді підстрибом, долаючи по дві сходинки за раз, скотився в підвал. На перший погляд у хисткому жовтому світінні здалося, що Дюссандер скинув у підвал мішок зі сміттям. Аж тоді він побачив ноги, що стирчали, і брудні руки, що витяглися по боках під затягнутим паском.
— Господи Ісусе, — повторив Тод, але цього разу ці слова не мали жодної сили — вони випливли назовні тонким шепотом, наче пересипалися кістки скелета.
Він притис тильний бік правої долоні до рота. Губи були сухі, мов наждачний папір. На мить заплющив очі… а коли знову їх розплющив, то нарешті відчув, що панує над собою.
І взявся до справи.
Тод побачив держак лопати, що стирчав із неглибокої ями, і миттю збагнув, що саме робив Дюссандер, коли в нього забарахлив мотор. Ще кілька секунд — і відчув усю повноту підвального смороду, гидкого, як гнилі помідори. Він і раніше чув його нюхом, але нагорі той був набагато слабший… а до того ж за останні кілька років він не так часто тут бував. А тепер до нього дійшло нарешті, чим то смерділо, і довелося кілька секунд змагатися з бажанням блювонути. Він затиснув носа й рот рукою та мусив чекати, коли минеться низка приглушених покликів у горлі й шлунку.
Мало-помалу він знову опанував себе.
Ухопив мертвого синяка за ноги й потягнув через підвал до краю ями. Там кинув ноги на землю, змахнув тильним боком лівої долоні піт з чола і на одну мить укляк. Ще ніколи в житті він не старався метикувати так швидко.
Потім узяв лопату і почав поглиблювати яму. Коли вже було п’ять футів, виліз і штурхонув труп безхатька в могилу ногою. Трохи постояв на краю, дивився вниз. Сині джинси, що вже перетворилися на лахміття. Брудні вкриті кірками струпів руки. Так, то був волоцюга. Іронія була майже кумедною. Такою кумедною, що живіт від сміху надірвати можна.
Тод чкурнув нагору сходами.
— Як ти тут? — спитав у Дюссандера.
— Жити буду. Ти все зробив?
— Я в процесі.
— Швидше. Ще тут робота є.
— От би знайти кількох свиней і тебе їм згодувати. — Та перш ніж Дюссандер встиг відповісти, Тод розчинився в напівтемряві підвалу.
Уже майже повністю засипавши бомжа, Тод відчув, наче щось не так. Уважно подивився в могилу, стискаючи правою рукою держак. З гірки землі ще трохи виглядали бурлацькі ноги й кінчики ступень — один старезний черевик, імовірно «Хаш Паппі», та одна заквецяна спортивна шкарпетка, що могла бути білою за часів, коли Тафт президентом був[99].
Один «Хаш Паппі»? Один?
До підніжжя сходів повз пічку Тод повертався мало не бігом. Ошаліло роззираючись навколо. У скронях пульсував біль, наче зсередини хтось просвердлював голову тупими насадками для дриля. Старий черевик лежав недалеко, за п’ять футів, перевернутий, у тіні якогось давно забутого стелажа. Тод схопив його, побіг назад до могили й пожбурив усередину. Потім знову заходився копати. Засипав землею черевик, ноги — усе.
Коли вся земля перекочувала назад у яму, він постукав лопатою об землю, збиваючи налиплий ґрунт. Потім узявся за граблі, розрівняв ними поверхню, намагаючись замаскувати те, що землю тут зовсім недавно перекопували. Хоча користі з цього було нуль. Без належного прикриття яма, яку нещодавно викопали, а потім засипали, завжди буде схожою на яму, яку нещодавно викопали, а потім засипали. Але однаково ж ніхто не матиме змоги сюди спуститися, правда? Їм із Дюссандером залишається тільки надіятися, хай йому чорт.
Тод побіг нагору сходами. Дихати йому ставало дедалі важче.
Лікті Дюссандера роз’їхалися, голова безсило похилилася на стіл. Очі були заплющені, а повіки налилися яскраво-фіолетовою барвою — кольору айстр.
— Дюссандер! — закричав Тод. У роті виник гарячий соковитий присмак — так смакує страх, змішаний з адреналіном та пульсуючою нагрітою кров’ю. — Ану не смій мені вмирати, гівнюк ти старий!