За тиждень після випуску Боудени навідали містера Денкера в центральній лікарні Санта-Донате. Усю чверть години, поки обмінювалися банальностями: усіма тими «дякую» та «як-ваше-самопочуття», — Тод неспокійно совався на стільці й дуже зрадів жаданій перерві, коли чоловік, що лежав у сусідньому ліжку, попросив його підійти на хвильку.
— Ви мені пробачте, — виправдовуючись, мовив чоловік. Його тіло було скуте гіпсом і для чогось прикріплене до системи дротів і підйомних пристроїв над ліжком. — Мене звати Морис Гейзель. Я хребет зламав.
— Дуже прикро, — сумовито промовив Тод.
— О, він каже «дуже прикро»! Цей хлопець має дар усе применшувати!
Тод хотів було перепросити, але Гейзель, злегка всміхаючись, підняв руку. Обличчя в нього було бліде й змучене, таке, як у будь-якого старого пацієнта лікарні, перед яким відкриваються перспективи карколомних змін у житті — і, авжеж, переважно це зміни не на краще. У цьому плані, подумав Тод, вони з Дюссандером дуже подібні.
— Не треба, — сказав Морис. — Не треба відповідати на нетактовне зауваження. Ти незнайомець. А хіба незнайомцю повинні боліти мої біди?
— «Немає людини, що була б як острів, сама по собі…» — почав Тод, і тут Морис розсміявся.
— Ти диви, він мені Донна цитує! Який розумник! А твій друг, йому дуже зле?
— Ну, лікарі кажуть, що він непогано тримається, як на свій вік. Йому сімдесят дев’ять.
— Нівроку! — вигукнув Морис. — Знаєш, він не дуже зі мною розмовляє. Але з того, що каже, я зрозумів, що він натуралізований громадянин. Як я. Знаєш, я поляк. За походженням тобто. Із Радена.
— Справді? — ввічливо мовив Тод.
— Так. Знаєш, як у Радені називають кришку каналізаційного люка?
— Ні, — усміхнувся Тод.
— Винахід Говарда Джонсона[101], — і Морис розсміявся. Тод засміявся разом із ним. Здригнувшись від сміху, Дюссандер глипнув на них і ледь помітно насупився. Та потім Моніка щось сказала, і він знову перевів погляд на неї.
— То твій друг натуралізований чи ні?
— А, так, — кивнув Тод. — Він із Німеччини. Ессен. Знаєте таке місто?
— Ні, — відповів Морис. — Але в Німеччині я був лише раз. Цікаво, чи він пройшов війну.
— Оцього я не скажу. — Тодові очі враз похолоднішали.
— Ні? Ну та це не має значення. То було давно-давно, та війна. Ще два роки, й у цій країні з’являться люди, які за конституцією зможуть стати президентами. Президент, який народився вже після війни! Для них, либонь, не буде різниці між дюнкеркським чудом[102] і переходом Ганнібала зі слонами через Альпи.
— А ви були на війні? — поцікавився Тод.
— Можна й так сказати. Ти хороший хлопчик, прийшов навідати старенького… двох стареньких, зі мною включно.
Тод скромно всміхнувся.
— Я стомився, — сказав Морис. — Мабуть, посплю.
— Бажаю вам якнайшвидше одужати.
Морис кивнув, усміхнувся й заплющив очі. А Тод повернувся до ліжка Дюссандера, якраз вчасно, бо його батьки саме збиралися йти. Тато все поглядав на годинник і з награною щиросердістю в голосі вигукував, як же все-таки вже пізно. Але Морис Гейзель не спав. І потім ще довго не міг заснути.
Через два дні Тод повернувся в лікарню сам. Цього разу Морис Гейзель на сусідньому ліжку, вмурований у свій гіпс, міцно спав.
— Ти добре впорався, — тихо промовив Дюссандер. — Повертався потім у будинок?
— Так. Поклав назад скриньку й спалив того клятого листа. Не думаю, що комусь до нього є діло, але я боявся… не знаю чого. — Він знизав плечима, неспроможний сказати Дюссандеру, що його мучить якийсь забобонний страх щодо того листа. Страх, що хтось може забрести в будинок, хтось, хто читає німецькою, хтось, хто помітить, що в листі описано події десятирічної або навіть двадцятирічної давності.
— Наступного разу пронеси мені контрабандою щось випити, — попросив Дюссандер. — За сигаретами я не сумую, як виявилося, але…
— Я більше не прийду, — сухо відповів Тод. — Ніколи. Це кінець. Ми квити.
— Квити. — Дюссандер згорнув руки на грудях і всміхнувся. Не лагідною усмішкою… Дюссандеру таке не було властиво, однак він помітно старався. — Я здогадувався, що можу це почути. Наступного тижня мене виписують з цього цвинтаря… принаймні обіцяють. Лікар каже, я ще кілька років протягну у своїй шкурі. Я спитав, скільки, а він лише розсміявся. Підозрюю, що це означає — не більше від трьох, а найімовірніше — не більше від двох. Та однаково я можу зробити йому сюрприз і прийти на прийом у рік Оруелла.
101
Джонсон Р. Говард (1919—2008) — американський винахідник. Його магнітний мотор вважають однією з небагатьох вдалих спроб створити практично «вічний» двигун, який било вкрадено з лабораторії.
102
Порятунок від повного розгрому британської експедиційної армії та частини французьких військ наприкінці травня — на початку червня 1940-го року.