Морис задоволено пірнув у пізньополуденний сон.
Прокинувся він уже о пів на шосту вечора. Його сусід по палаті спав. Морис ще й досі не визначив, хто такий той Денкер, але однаково відчував, що колись у минулому вони були знайомі. Раз чи два він починав розпитувати Денкера про його життя, та потім щось його стримало. І саме це заважало йому вести з ним якісь серйозніші розмови, крім банальних про погоду, останній землетрус, наступний землетрус, і так, у «Телепрограмі» написали, що Майрон Флорен[108] цього тижня знову буде особливим гостем у шоу Велка.
Морис переконував себе, що стримується, бо це дає йому поживу поворушити звивинами, а коли ти від плечей до стегон закутий у гіпс, ігри розуму як ніколи доречні. Якщо в тебе під черепною коробкою триває якесь інтелектуальне змагання, тобі не треба так багато часу проводити в роздумах про те, як воно буде: до кінця життя сцяти через катетер.
Якби він без сорому якось спитав у Денкера, хто він такий, розумовій грі, найпевніше, настав би швидкий і незадовільний кінець. Вони б прошерстили своє минуле на предмет якогось спільного досвіду — подорож поїздом, плавання на судні, може, навіть табір. Денкер міг сидіти в Патині. Німецьких євреїв там було повно.
З іншого ж боку, одна медсестричка сказала йому, що Денкера, швидше за все, наступного тижня чи через тиждень випишуть. Якщо доти Морис не розгадає своєї головоломки, то подумки оголосить гру програною і в лоб запитає цього чоловіка:
— Слухайте, у мене таке відчуття, що я звідкілясь вас знаю…
Але тут було щось більше, він сам собі в цьому зізнався. Щось муляло йому у відчуттях, якась гидка підводна течія, що навіювала згадку про одне оповідання — «Мавпяча лапа», у якому кожне бажання справджувалося після якогось лихого повороту долі. Пара стареньких, яким дісталася та лапа, побажали собі сотню доларів й отримали їх у вигляді допомоги на похорон, коли їхній син загинув на млині внаслідок страшного нещасного випадку. Потім мати побажала, щоб син до них повернувся. Невдовзі по тому вони почули човгання ніг на доріжці, що вела до їхнього будинку, потім стукіт у двері — досконалий барабанний дріб ударів. Мати, не тямлячись від радощів, припустила вниз сходами, щоб впустити їхню єдину дитину. Батько, не тямлячись од цілковито протилежного почуття, кинувся навпомацки шукати в темряві висушену лапу, зрештою знайшов і побажав, щоб його син знову вмер. Через мить мати рвучко відчинила двері — а на ґанку порожньо, тільки вихорець нічного вітру танцює.
По-своєму Морис відчував, що знає, де вони з Денкером познайомилися, однак це знання нагадувало сина старенької пари з оповідання — він повернувся з того світу, але не таким, яким його пам’ятала мати. Він повернувся розчавленим і понівеченим після падіння в безжальну м’ясорубку машинерії млина. Відчував, що його знання про Денкера може бути потворою з підсвідомості, що гупає у двері між тією темною зоною мозку та раціональним розумінням і визнанням, що вимагало дозволу на вхід… і що та інша його частина несамовито шукала мавпячу лапу чи її психологічний еквівалент, талісман, що навіки скасує те бажання знати.
А тепер він, насупивши чоло, дивився на Денкера.
«Денкер. Денкер. Звідки ж я тебе знаю, Денкер? То було в Патині? Це тому мені не хочеться знати? Однак, безперечно, двоє вцілілих у спільному жахітті не повинні один одного боятися. Якщо, звісно…»
Він насупився. Зненацька відчув, що розгадка вже зовсім близько, але заважали ноги, вони поколювали, заважали йому зосередитися, дратували його. Поколювало так, як тоді, коли відлежиш собі уві сні кінцівку й відновлюється нормальна циркуляція крові. Якби не той клятий гіпс, він сів би й розтирав собі ноги, поки те поколювання не минеться. Він би…
108
Флорен Майрон (1919—2005) — американський музикант, акордеоніст, найбільш відомий участю в «Шоу Лоуренса Велка» в 1950—1980 рр.