Раптом очі в Мориса полізли на лоба.
Ще довго він лежав не ворушачись, забувши про Лідію, забувши про Денкера, забувши про Патин, про все забувши, крім тих голок у ногах. Так, в обох ногах, але в правій відчуття було сильнішим. Коли відчуваєш таке поколювання, то кажеш: «Нога заснула».
Хоча насправді маєш на увазі: «Нога прокидається».
Морис незграбно намацав кнопку виклику. А потім тиснув і тиснув, аж поки не підійшла медсестра.
Вона спробувала переконати його, що то хибне відчуття. Кому, як не їй було знати, що пацієнти часто плекають марні надії. Його лікаря не було в лікарні, а телефонувати йому додому медсестра не хотіла. Доктор Кемельман славився своїм лихим норовом… особливо коли йому дзвонили додому. Але Морис не здавався. Людиною він був м’якою, але нині готувався здійняти не просто галас — він готувався здійняти цілу бучу, якщо буде потрібно. «Брейвз» виграли два матчі. Лідія розтягнула стегно. Але ж хорошого завжди має бути трійця, усім це відомо.
Зрештою медсестра повернулася з інтерном, молодиком на ім’я доктор Тимпнел, із такою зачіскою, наче його постригли газонокосаркою з дуже тупими лезами. З кишені білих штанів доктор Тимпнел витяг швейцарський армійський ніж, розгорнув викрутку й провів нею від пальців правої ноги Мориса до п’ятки. Нога не зіщулилася, але пальці сіпнулися — це було очевидно, надто виразно, щоб не помітити. Морис розплакався.
Тимпнел, помітно ошелешений, сів коло нього на ліжко й погладив його руку.
— Таке час від часу буває, — сказав він (з висоти свого багатющого досвіду, що охоплював величезний період — місяців шість). — Жоден лікар не в стані це передбачити, але таке справді буває. І, як бачимо, це сталося з вами.
Крізь сльози Морис кивнув.
— Очевидно, вас не повністю паралізувало. — Тимпнел і далі погладжував його руку. — Але я не беруся прогнозувати, яким буде ваше одужання: незначним, частковим чи повним. Сумніваюся, що й доктор Кемельман зможе. Підозрюю, що попереду на вас чекає багато фізіотерапії, і далеко не всі ці вправи будуть приємними. Та однаково це приємніше, ніж… ну ви розумієте.
— Так, — крізь сльози мовив Морис. — Розумію. Слава Богу! — Він згадав, як сказав Лідії, що Бога немає, і в обличчя шугонула гаряча кров.
— Я простежу, щоб повідомили доктору Кемельману. — Тимпнел востаннє погладив Мориса по руці й підвівся.
— А моїй дружині подзвонити можете? — спитав Морис. Бо, попри вічні плачі й заламування рук, він все-таки мав до неї якісь почуття. Може, навіть кохав — хоча це почуття начебто має небагато спільного з бажанням скрутити людині в’язи, яке час від часу тебе навідує.
— Так, я про це подбаю. Сестро, ви не могли б…?
— Авжеж, докторе, — відповіла медсестра, і Тимпнел не зумів стримати широку усмішку.
— Дякую, — сказав Морис, витираючи очі «клінексом» з коробки на тумбочці біля ліжка. — Велике вам спасибі.
Тимпнел вийшов із палати. Поки тривала їхня розмова, містер Денкер прокинувся. Морис думав, чи не перепросити йому за гамір, який вони здійняли, чи, може, за свої сльози, та потім вирішив, що вибачення не потрібні.
— Я так розумію, вас можна привітати, — сказав містер Денкер.
— Побачимо, — відповів Морис, але, так само, як і Тимпнел, не міг стримати усмішку, що так і рвалася назовні. — Побачимо.
— Рано чи пізно життя розставить усе на свої місця, — туманно сказав Денкер і ввімкнув телевізор пультом. Була вже чверть на шосту. Вони подивилися залишок «Хі-Хо»[109], а потім вечірні новини. Безробіття зростало. Інфляція була не такою вже й страшною. Заручники досі перебували в заручниках. Нове опитування компанії «Ґеллап» показало, що на гіпотетичних виборах, якби їх провести просто зараз, чотири кандидати від республіканської партії обійшли б Джиммі Картера. В Атланті сталися расові сутички, унаслідок яких було вбито чорношкіру дитину (до того, як у атлантських убивствах почне прозирати зловісна схема), — «Ніч насильства», як назвав це диктор. Ближче до рідного міста в яблуневому саду біля траси сорок шість було знайдено труп невідомого, зарізаного й забитого ціпком.
Лідія подзвонила майже рівно о пів на сьому. Їй зателефонував доктор Кемельман і, базуючись на доповіді свого інтерна, висловив обережний оптимізм. Лідія обережно зраділа. Вона клялася, що прийде наступного дня, навіть якщо це її вб’є. Морис сказав їй, що любить. Того вечора він любив усіх: Лідію, доктора Тимпнела з його газонокосарською стрижкою, містера Денкера, навіть молоденьку дівчину, яка саме завозила в палату таці з вечерею, коли Морис поклав слухавку.
109
«Хі-Хо» — американське гумористично-музичне шоу, переважно із сільськими мотивами та музикою в стилі кантрі, що транслювалося на каналі Сі-бі-ес у 1969—1971 рр.