— Історія — хороша наука, — похвалив Ричлер. — Але ти можеш стати істориком-слідчим. Чув коли-небудь про Джозефіну Тей?
— Ні, сер.
— Менше з тим. Хотів би я, щоб мої сини мріяли про щось більше, ніж побачити, як «Енджелз» виграють цього року чемпіонат.
Тод кволо всміхнувся й нічого не сказав.
Ричлер знову посерйознішав.
— Добре, розкажу вам нашу робочу версію. Ми думаємо, що, швидше за все, тут, у Санта-Донате, є людина, яка знала, хто такий Дюссандер.
— Невже? — здивувався Дік.
— О так. Хтось такий, хто знав правду. Може, ще один нацист-утікач. Я знаю, це схоже на якийсь шпигунський роман Роберта Ладлама, але хто міг подумати, що в такому тихому передмісті, як оце, є бодай один нацист-утікач? Тож коли Дюссандера забрали в лікарню, цей містер Ікс міг стрімголов примчати в будинок і забрати того листа, бо то був доказ. І тепер він перетворився на безліч клаптиків попелу, що плавають у каналізації.
— Усе одно не в’яжеться, — сказав Тод.
— Чому, Тоде?
— Ну, якби містер Денк… якби Дюссандер мав тут давнього друзяку з таборів чи просто давнього друзяку-нациста, нащо б він завдавав собі клопоту кликати мене до себе, щоб я читав йому того листа? Тобто, якби ви чули, як він мене виправляв, і все таке… принаймні цей давній друг-нацист, про якого ви говорите, зумів би прочитати німецькою.
— Слушно. От тільки, може, той інший чоловік сидить в інвалідному візку. Чи сліпий. Звідки нам знати, може, це якийсь Герман власною персоною, і він не наважується поткнутися надвір і показати лице?
— Люди в інвалідних візках і сліпі не дуже добре вміють стрімголов мчати до когось додому, щоб забрати листа, — зауважив Тод.
Ричлер знову подивився на нього із захватом.
— Це правда. Але сліпий міг поцупити листа, навіть якби прочитати його не міг. Чи спалити його.
Обміркувавши це як слід, Тод кивнув. Але водночас знизав плечима — щоб продемонструвати, що вважає цей аргумент притягнутим за вуха. Ричлер вийшов далеко за межі Роберта Ладлама й уже заглибився в незвіданий край Сакса Ромера[116]. Але притягнутий той аргумент за вуха чи ні, це ні хріна не має значення, чи не так? Ні, важливо те, що Ричлер досі рознюхує… і той жид, Вайзкопф, теж розхнюхує. Той лист, проклятущий лист! Якби ж тільки його не примушували мудрувати щось на ходу, як оце зараз! І раптом він знову подумав про свою «тридцятку», сховану в чохол на полиці в темній прохолоді гаража. Але він миттю відігнав від себе цю думку. Долоні змокріли.
— А в Дюссандера були друзі, про яких ти міг знати? — запитав у нього Ричлер.
— Друзі? Ні. До нього приходила прибиральниця, але потім вона переїхала, а іншої він не найняв. Улітку він домовлявся з якимось хлопцем, щоб стриг йому газон, але цього року, здається, не стриг. Там трава висока, правда ж?
— Так. Ми обійшли багатьох сусідів, але не схоже, щоб він когось наймав. А по телефону йому дзвонили?
— Авжеж, — недбалим тоном промовив Тод. Нарешті промінчик світла, рятівна лазівка, що видавалася порівняно безпечною. Насправді за весь час, що він ходив до Дюссандера, телефон у того дзеленчав усього разів шість. Торгові агенти, телефонні опитування, що питали про сніданкове їдло, а решта помилялися номером. Телефон він тримав лише на той випадок, якщо захворіє… як зрештою і сталося, хай його чорти в пеклі смажать. — Щотижня йому хтось дзвонив, раз чи два.
— А відповідав він німецькою? — притьмом поцікавився Ричлер. Він наче розхвилювався.
— Ні, — зненацька дав задню Тод. Йому геть не сподобалось хвилювання Ричлера — у ньому був якийсь підступ, щось небезпечне, він був цього певен. Зненацька Тоду довелося докласти несамовитих зусиль, аби на лобі не проступили краплини поту. — Він взагалі мало говорив. Пам’ятаю, кілька разів сказав щось на зразок: «У мене тут хлопець, який мені читає. Я тобі передзвоню».
— Зуб даю, це воно! — вигукнув Ричлер, обтираючи долоні об штани. — Закладаюся на свій аванс, це саме та людина. — Він із виляском згорнув нотатник (наскільки було видно Тоду, він у ньому нічого не записував, лише ґрамузляв якісь карлючки) і підвівся. — Хочу подякувати вам усім за допомогу. А тобі, Тоде, особливо. Я знаю, для тебе це було збіса великим шоком, але вже скоро все скінчиться. Сьогодні по обіді ми той будинок перевернемо догори дриґом — від підвалу до горища, а потім знову в підвал. Залучимо всі команди особливого призначення. У нас ще є шанс знайти дюссандерівського телефонного друзяку.
116
Ромер Сакс (псевдонім Артура Генрі Сарсфілда Ворда, 1883—1959) — англійський письменник, найбільш відомий завдяки циклу гостросюжетних романів про Доктора Фу Манчу.