— Тоде, — мовив Дік і раптом зрозумів, що більше йому сказати нема чого. Якби тут опинився його батько, у нього напоготові була б уже якась рекомендована молитва. Але покоління змінилися, і нині Боудени не надто таким захоплювалися. — Іноді таке буває, — незграбно закінчив він, бо Тод на нього дивився. — Спробуй не думати про це.
— Зі мною все буде добре, — сказав Тод.
Коли вони роз’їхалися, Тод узяв кілька ганчірок і пляшку збройного мастила «Альпака» та відніс усе на лавку за трояндами. Потім пішов у гараж і повернувся звідти зі своєю «тридцяткою». Поклав на лавку й розібрав. Приємний порохняво-солодкий аромат квітів лоскотав йому ніздрі. Він ретельно почистив гвинтівку, мугикаючи собі під носа пісеньку, а часом навіть насвистуючи крізь зуби. Потім знову зібрав. Це він міг і із заплющеними очима зробити. Думки помандрували кудись далеко. А коли за п’ять хвилин повернулися, він помітив, що зарядив гвинтівку. Думка про стрільбу по мішенях не надто його приваблювала, тільки не сьогодні, але він усе одно зарядив. Сказав собі, що не знає навіщо.
«Звісно, знаєш, Тоде, дитинко. Година, так би мовити, пробила».
І саме тоді на доріжку перед їхнім будинком звернув блискучий жовтий «сааб». Чоловік, що з нього вийшов, когось Тоду нагадував, але тільки тоді, коли він хряснув дверцятами й пішов у бік будинку, Тод побачив його взуття — кеди з низьким верхом, блакитні. От тобі й привіт із минулого. Під’їзною доріжкою Боуденів крокував Ґумка Ед Френч, той самий Кедмен.
— Привіт, Тоде. Давно не бачилися.
Тод прихилив гвинтівку збоку до лавки й продемонстрував широку чарівливу усмішку.
— Твої батьки вдома?
— Ой, ні. А ви що, хотіли з ними поговорити?
— Ні, — сказав Ед Френч після тривалої, сповненої роздумів паузи. — Напевно, ні. Думаю, краще буде, якщо ми з тобою поговоримо віч-на-віч. Для початку. Можливо, ти зумієш дати цьому розумне й логічне пояснення. Хоча, Бог свідок, я в цьому сумніваюся.
Із кишені на поясі Ед Френч витяг газетну вирізку. Тод знав, що в ній, ще до того, як Ґумка Ед передав її, і вже вдруге за той день перед ним постали дві фотографії Дюссандера. Перша, яку зробив вуличний фотограф, була обведена чорним чорнилом. Тод чудово зрозумів, що це означає: Френч упізнав його «діда». І тепер хотів усьому світові про це розтриндіти. Стати акушеркою при народженні доброї новини. Старий добрий Ґумка Ед, із його безглуздими балачками й бидлячими кедами.
У поліції дуже цим зацікавляться — хоча чого там, вони вже цікавляться. Тепер він це точно знав. Відчуття, що він падає, виникло десь за півгодини по тому, як пішов Ричлер. Таке враження було, що він злетів високо на повітряній кулі, наповненій веселющим газом. Та раптом сталева стріла розітнула тканину кулі, і тепер вона зі стабільною швидкістю здувалася та падала.
Телефонні дзвінки — отут він промазав по-крупняку. Довбаний Ричлер так слизько все обставив, наче свіже сов’яче лайно виклав. «Авжеж, — сказав йому Тод. — Йому дзвонили, раз чи два на тиждень». І хай тепер гасають по всій південній Каліфорнії, винюхуючи пристаркуватих екс-нациків. От тільки одного він не врахував: від «Ма Белл»[118] вони могли почути цілковито інакшу історію. Тод не знав, чи телефонна компанія може розказати, скільки ти дзвониш на місцеві номери й хто дзвонить тобі… але в очах у Ричлера промайнув той вираз…
А ще лист. Він ненароком бовкнув Ричлеру, що будинку ніхто не пограбував, і тепер не може бути сумнівів: той пішов, думаючи, що Тод міг про це знати лише в одному випадку — якщо він туди повертався… а так воно й було, і не раз, а тричі: спершу, щоб забрати листа, а потім ще двічі, у пошуках потенційних доказів, які б указували на нього. Але нічого не знайшов, навіть уніформи гестапо вже не було, протягом останніх чотирьох років Дюссандер її здихався.
А ще — трупи. Про трупи Ричлер і словом не згадав.
Спочатку Тод подумав, що це добре. Нехай ще трохи повинюхують, поки він збере докупи свої думки (не кажучи вже про свою легенду). За те, що на його одязі знайдуть землю з могили, він не боявся, — бо все-все виправ того ж вечора. Власноруч прогнав речі через пралку й сушарку, чудово розуміючи, що Дюссандер може вмерти й тоді все випливе. Як сказав би сам Дюссандер, обережність, хлопче, зайвою не буває.
Та потім, мало-помалу, до нього почало доходити, що це не добре. Погода стояла тепла, а за теплої погоди з підвалу завжди штиняло гірше. Коли він востаннє навідувався в будинок Дюссандера, там стояв нестерпний сморід. Звичайно, поліцію цей запах мусив зацікавити, і вони простежили б, звідки він іде. Тоді чому Ричлер приховав від нього інформацію? Зберігав на потім? Щоб зробити йому гиденький сюрпризик? А коли вже Ричлер узявся планувати гиденькі сюрпризики, це означало, що його підозрюють.
118
Неформальна назва телефонного оператора «Белл системз», що існував у 1877—1984 рр. і надавав телефонні послуги майже на всій території США та Канади.