Він був найтупішим бевзем з усіх наших вуличних друзяк. А ще психом. Вічно влаштовував найпридуркуватіші вибрики, і все йому сходило з рук. Його коронним номером було «ухиляння від вантажівок», як він сам це називав. Вискакував перед ними на Сто дев’яносто шостому шосе й тікав, коли до зіткнення лишалося кілька дюймів. Бог його зна, скільки інфарктів він цим спричинив, та цей телепень знай собі сміявся, коли вітер від вантажівок, що мчали повз нього, рвав на ньому одяг. Нам було страшнувато — через його паршивий зір. Окуляри зі скельцями завтовшки з пляшку від «коли» не дуже й допомагали. Той момент, коли він урешті-решт не розминеться з вантажівкою, здавався не таким уже й далеким майбутнім. І провокувати Тедді треба було з розумом, бо він вівся на всі провокації, що б там не було.
— Ґорді в прольоті, іііііі-ііі-ііі!
— До біса, — сказав я і взяв собі «Світ детективів» погортати, поки вони дограють. Розгорнув на сторінці із заголовком «Він забив гарненьку редакторку копняками на смерть у застряглому ліфті» та з головою поринув у читання.
Тедді взяв карти, мигцем на них глянув і проголосив:
— Я відкриваюсь.
— Ти, купа лайна чотириока! — прогорлав Крис.
— У купи лайна тисяча очей, — усерйоз виправив його Тедді, і ми з Крисом заіржали. Тедді витріщився на нас, трохи насупившись, наче не розумів, чого це ми регочемо. Ще один прикол із цим чувачком — вічно він щось зморозить типу: «У купи лайна тисяча очей», і ти не знаєш, повеселити він тебе хотів чи просто так вийшло. На людей, що сміялися, він дивився з тим самим насупленим виразом на обличчі, яке наче промовляло: «О Господи, ну що цього разу?»
У Тедді виявилося тридцять — валет, дама і хрестовий король. У Криса — лише шістнадцять, і він лишав карти собі.
Тедді вайлувато тасував колоду, а я саме дістався до кривавої сцени в оповідці (психований моряк із Нового Орлеана виконував бристольський степ на молоденькій студентці з Брин-Мора, бо не терпів перебувати в замкненому просторі), коли хтось стрімко поліз до нас драбиною, прибитою до боку в’язу. По ляді забарабанили кулаком.
— Стій, хто йде? — крикнув Крис.
— Це я, Верн! — Вернів голос звучав схвильовано, наче він задихався.
Я підійшов до ляди й витяг засув. Ляда підскочила догори, і в нашу клубну халабуду протиснувся Верн Тесіо, один із завсідників. З нього рясно стікав піт, а волосся, зазвичай акуратно зачесане, щоб Верн міг бути схожим на свого рок-н-рольного ідола, Боббі Райдела, мокрими пасмами поприлипало до круглої голови.
— Ох, чуваки, — видихнув він. — Ой, що я вам заре розкажу.
— Що розкажеш? — спитав я.
— Дай дух переведу. Я всю дорогу від свого дому біг.
— «Я щодуху додому біг, — проспівав Тедді кошмарним фальцетом Малого Ентоні[120], — щоб сказати — пробаааач».
— Заткни рота кулаком, — порадив йому Верн.
— А ти піди й здохни під парканом, — не залишився в боргу Тедді.
— Ти біг сюди всю дорогу від своєї хати? — не повірив Крис. — Чувак, у тебе стріха поїхала. — Будинок Верна стояв за дві милі від Ґранд-стрит. — Там градусів дев’яносто[121], не менше.
— Воно того варте, — проголосив Верн. — Боже. Ви не повірите. Чесно. — І на знак своєї щирості він ляснув себе долонею по спітнілому лобі.
— Гаразд. У що не повіримо? — спитав Крис.
— Пацани, вас предки пустять сьогодні переночувати в наметі? — Верн дивився на нас наполегливо й дуже схвильовано. Його очі нагадували родзинки, втоплені в темні кола поту. — Ну, як скажете, що ми поставимо намет у мене за хатою на полі?
— Може, і пустять, — беручи карти, сказав Крис.
— Мусять пустить, — наполягав Верн. — Серйозно, мужики. Ви не повірите. Ґорді, а тебе відпустять?
— Може.
Насправді мене відпускали завжди. Того літа я для всіх був Хлопцем-невидимкою. У квітні Денніс, мій старший брат, загинув в автокатастрофі на «джипі». Це сталося у Форт-Беннінгу, штат Джорджія, де він служив. Коли він та ще один хлопець їхали в гарнізонну крамницю, у них врізалася армійська вантажівка. Денніс загинув миттєво, а його пасажир відтоді лежав у комі. Того тижня Деннісу мало виповнитися двадцять. Я вже купив для нього вітальну листівку в Касл-Ґрин, у крамничці «У Далі».
120
Малий Ентоні — псевдонім співака Джерома Ентоні Ґурдіна, що виступав зі своїм гуртом «Little Anthony and the Imperials», заснованим у 1950-х рр., і співав фальцетом.